Вогневе землеробство та перша парова молотарка в с.Павлогірківка (Триліцьке).

Офіційно село засноване в 30-х роках XIX століття, але історичні корені перших поселенців сягають сивої давнини. Павлогірківці є нащадками древніх скіфів, які займалися землеробством, скотарством і були надзвичайно хоробрими та вправними воїнами. Вони першими на території краю започаткували вогневе землеробство – обробку землі, яка передбачала спалювання трав’янистої рослинності  степу, розорювання та вирощування на цьому місці культурних рослин. Його суть полягала в тому, що восени ділянка степу чи лісу розчищалася від чагарників, дерев, які всохли протягом зимових місяців. У лютому сухі дерева спалювалися, удобрюючи землю попелом. Навесні підготовлене у такий спосіб поле засівалося. Після кількох років експлуатації воно втрачало родючість. Доводилося випалювати нову ділянку території і переносити ближче до неї селище. Цим пояснюється рухливість землеробів, які користувалися такими методами ведення сільського господарства.

 Давня назва села – Триліцьке походить від імені  польського шляхтича, власника земель – Кшиштофа Триліцького, якому за хоробрість та відданість царському уряду Катерина ІІ подарувала три тисячі десятин степу. В Списку дворянских родів Херсонської губернії, які виносилися на розгляд Департаменту Герольдії Правлячого  Сенату до 1894 року числиться родина Триліцьких.

На розораній цілині пан збудував небаченої краси будинок з білими колонами. Шляхтич захоплювався полюванням, розводив мисливських собак, яких любив більше ніж людей. Існує повір’я, що коли загинула улюблена хортиця, яка мала цуценят, Триліцький примушував молоду покоївку, що мала немовля, давати грудь новонародженому щеняті. За це дівчина чи сама спалила маєток, чи наслала пекельний вогонь, але маєток згорів. Пан назавжди залишив село, але назва його надовго збереглася.

Сучасна назва села Павлогірківка має декілька пояснень походження назви:

З огляду на те, що село розташоване на горі,  а в християнстві Павла і Петра вважали першими святими після Христа, то назва має саме ці корені.

Інша версія походження назви. Старожили села Пантелій Чайка та Петро Момонт розповідали, що теперішню назву село дістало на початку 20 століття. Старостою був куркуль Павлов , який на догоду своєму поміщику тяжко визискував селян. Жорстокішого за нього складно було знайти. За несвоєчасну сплату податків він зачиняв селян у підвалі, сік різками та  знущався, за що його охрестили Гірким. Терпінню селян прийшов кінець й одного разу хтось відплатив катові – його самі коні привезли до двору мертвого. А село з гіркою іронією назвали Павлогірківкою.

Існує й такий переказ, що на горі проживав дід Павло, який був відлюдником та лікував людей. І коли хворі підіймалися до діда то говорили: «Йду на Павлову гірку».

Після реформи 1861 року на території села почали розширюватися поселення. Сюди поселялися переселенці з Рівного, а також з малоземельних губерній. Вони купували у поміщиків невдоби і розміщували житло над балками, ближче до води.

З 1890 року п’ять  тисяч десятин землі в Бобринецькому повіті орендував німець, виходець з  Регенсбургу, Йоган Єнер,  який заснував  економію в селі Поляна (раніше Кошара). До 1913 року Іван Іванович, як шанобливо називали його селяни, збудував греблю, утворивши став та обсадивши його вербами. На березі ставка збудував маєток, посадив величезний фруктовий сад, горіхову алею. Сад був обсаджений перським бузком, алея - шовковою травою та квітами , які до цього часу збереглися на людських обійстях. Дбайливий господар збудував млин, олійницю, лідники, льох, тваринницькі споруди для корів, свиней та овець.  Для економських строковиків була побудована гуртівня на дві половини - чоловічу та жіночу. На весь навколишній степ Йоган Єнер першим перейшов від коси та ціпа до парової молотарки, жатки - жниварки та віялки. Застосування машин полегшило умови праці селян та підвищило її продуктивність. 

Під час подій 1918-го  року маєток та всі господарські будівлі Йогана Єнера було зруйновано, а він з двома малолітніми синами назавжди залишив село. Така доля, під час колективізації 1929 року,  чекала на всі заможні родини, які вантажили на підводи та виселяли до Сибіру. До куркулів належали ті, які, крім міцного господарства, використовували найманих робітників.

Давньою археологічною пам’яткою Павлогірківки є степовий курган та сторічний  осокір   біля криниці, які пережили багато поколінь та є свідками історичних подій села.