Сторінки

Безсмертя подвигу

  
17 лютого 2020 року виповнюється 100 років від дня народження учасника руху Опору, Героя Радянського Союзу  Порика Василя Васильовича, якого ми по праву  називаємо своїм земляком. Йому було лише 24 роки. Про скромного хлопця, його доблесть і відвагу люди дізналися не відразу. Українське товариство культурних зв’язків із закордоном відшукувало рідних лейтенанта Радянської Армії Базиля Борика. Французи повідомили, що він героїчно боровся, загинув і похований на французькій землі. Журналіст Борис Колодний протягом кількох років досліджував документи, зустрічався з людьми. Йому вдалося з’ясувати, що Базиль Борик – це Василь Порик. Так, Б.Колодний відкрив усе його героїчне життя і написав книги «Троянди на граніті» з підзаголовком «Історія одного пошуку» та «Людина з легенди».
Василь Порик народився в селі Соломирка, нині Порик Хмільницького району Вінницької області, у селянській родині. Мрія – виростити пшеницю для запашного хліба, привела його до сільськогосподарського технікуму м. Бобринця. Тут Василь навчався, працював, набирався сил і знань. Мріяв стати агрономом. Бобринецький технікум юнак закінчив у 1938 році і виявив бажання вступити до піхотного училища.  У заяві до Бобринецького райвійськкомату Порик писав: «Прошу направити мене на навчання до військового училища. Я зобов’язуюсь докласти всі зусилля і знання, щоб стати командиром Червоної Армії.» Характеристика з місця навчання містила такі рядки: «В.В.Порик проявив себе витриманим і дисципліновани. Брав активну участь у громадському і політичному житті технікуму. Як кращого комсомольця, первинна організація рекомендує для зарахування до військового училища Червоної Армії». Так юнак став студентом Одеського військового піхотного училища імені Ворошилова. Згодом був переведений в Ахтирське, а потім – у Харківське піхотне військове училище.
Закінчення навчання співпало з початком з війни. Вже будучи лейтенантом Порик потрапляє на фронт, в складі 6-ї армії Південно-Західного фронту, якій випала доля стати бранцем «Уманської ями». Радянські воїни, оточені чисельно переважаючими силами супротивника, боролися до останнього патрона, а коли патрони скінчилися — пішли в рукопашний бій. Деяким пощастило після цих смертельних боїв залишитися в живих і уникнути полону. Не уник цієї долі поранений у бою молодий офіцер Порик. Влітку 1942 року В. Порик разом із сотнями інших військовополонених був відправлений у німецько-фашистський концтабір Бомон у провінції Артуа, департаменту Па-де-Кале (Франція).
Б.Колодний в книзі «Людина з легенди» так описує ешелон з полоненими: «Ешелон мчав на захід… В одній з теплушок лежав на нарах зовсім ще молодий хлопчина. Він мав трохи розкосі, схожі на монгольські, очі і світлу, ледь рудувату чуприну. Вночі хлопець борсався на своєму дощаному ложі, вигукуючи якісь імена і військові команди, а часом надовго стихав, притулившись щокою до невеличкого клуночка, з яким не розлучався ні на хвилину. Голод і спрага ослабили людей. В дальньому кутку вмирав виснажений хворобою і голодом старик. Риси обличчя його загострилися, він уривчасто дихав і раз у раз повторював: «хліба».
Русявий хлопець пошукав у своєму клуночку, вийняв звідти скибку черствого пшеничного хліба і пошепки сказав сусіду: «Віддай дідові…» З рук в руки переходив невеличкий шматочок хліба. За ним жадібно стежили десятки очей. А коли хворий тремтячими руками підніс до рота рятівну скибку, погляди всіх звернулися до того, хто її дав. То був вчинок, який без слів підносить людину в очах інших. Ні, він це не для хизування зробив. Поділитися з товаришем, вчасно допомогти другові – цьому Василя Порика вчили у школі, в технікумі, в армії».
Далі, тяжка праця в шахті, катування за найменші провини. Але ніщо невзмозі зломити відважного духом Василя. В таборі він організовує підпільну організацію «Комітет радянських патріотів», встановлює зв’язки з учасниками французького  руху Опору. На території табору було створено 11 диверсійних груп і бойовий загін із 12-ти осіб. Група саботувала роботи на шахтах компаній "Дурж", "Парізьєн", "Ескарпель". Підпільники пускали під укіс німецькі ешелони, знищували гітлерівських солдат та офіцерів, руйнували залізничне полотно, пошкоджували лінії телеграфного й телефонного зв'язку. 15 березня 1944 він здійснив втечу з табору та переховувався в м. Дрокуре (околиця м. Ланс, Франція). Порик входив до керівництва франузького штабу руху Опору на пн. Франції. Мав конспіративні квартири в селищах шахтарів Льєвен, Біллі-Монтіньї, Енан-Льєтар, Билигране. У ніч на 25 березня 1944 підпільний загін під його командуванням розгромив табір Бомон і звільнив усіх полонених. В одному з боїв Базиля було поранено, схоплено й ув'язнено у фортеці Сен-Нікезі м. Аррас, однак він знову здійснив втечу.
22 липня 1944 при виконанні бойового завдання Порик потрапив у засідку й був захоплений, того ж дня розстріляний. Похований у м. Енан-Льєтар (нині Енан-Бомон-СД, Франція). Це  був мужній син України, який героїчно боровся в лавах французького руху Опору.
Давно закінчилася Друга Світові війна. Здавалось вітер часу розвіяв горе матерів, які так і не дочекалися своїх синів. Але залишився дорогоцінний лист, який ніколи не дасть нам забути про полеглих за Батьківщину.
«Здрастуйте, дорогі, незнайомі свати мої!
Передає вам свій гарячий, щиросердний привіт і бажає всього найкращого в житті Людвіга Яківна Томченко із села Лопатинці Жмеринського району. Дуже жаль, що ми не знайомі. Наші діти страждали разом у Франції. Не знаю, чи писав ваш син Василь про мою дочку Галю Томченко. Вони мені обоє писали, що покохались там. Сьогодні одержала від доньки листа і довідалась, як вони жили. Тільки цей лист не тішить ні мене, ні вас. Написаний він 8 березня сорок п’ятого року, а я його тільки одержала. Жили вони весь час у Франції. Воювали в партизанському загоні. 25 березня сорок четвертого року Василя заарештували. А 4 травня він утік з тюрми Арраса. У нього вийняли кулю з ноги. Після того він був начальником партизанського батальйону. Потім вашого Васю фашисти знову арештували. А за ним арештували і мою дочку. Вона сиділа в тій же арраській в’язниці. Знущалися з неї прокляті фашисти, але їм не вдалося допитатися в неї про партизанський загін. 22 липня сорок четвертого року Василь загинув за Батьківщину. Він розстріляний в Аррасі. Після того як Галя повернулася із тюрми, вона викопала свого дорогого чоловіка з тюремної могили і поховала його в Енан-Льєтарі. Дочка до 8 березня жила і знаходилася в окремому батальйоні партизанів. А зараз – ніякої вісточки, напевно немає живої. А якщо дочка повернеться, тоді докладніше опишемо вам про все…»


Бібліографічне посилання: Лобода М.К. ПОРИК Василь Васильович [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Poryk_V




Немає коментарів:

Дописати коментар