Василь
Порик народився в селі Соломирка, нині Порик Хмільницького району Вінницької області, у селянській родині. Мрія –
виростити пшеницю для запашного хліба, привела його до сільськогосподарського
технікуму м. Бобринця. Тут Василь навчався, працював, набирався сил
і знань. Мріяв стати агрономом.
Бобринецький технікум юнак закінчив у 1938 році і виявив
бажання вступити до піхотного училища. У заяві до
Бобринецького райвійськкомату Порик писав: «Прошу направити мене на навчання
до військового училища. Я зобов’язуюсь докласти всі зусилля і знання, щоб стати
командиром Червоної Армії.»
Характеристика
з місця навчання містила такі рядки: «В.В.Порик проявив себе витриманим
і дисципліновани. Брав активну участь у громадському і політичному житті
технікуму. Як кращого комсомольця, первинна організація рекомендує для
зарахування до військового училища Червоної Армії». Так юнак став студентом Одеського військового
піхотного училища імені Ворошилова. Згодом був переведений в Ахтирське,
а потім – у Харківське піхотне військове училище.
Закінчення
навчання співпало з початком з війни. Вже будучи лейтенантом Порик потрапляє на
фронт, в складі 6-ї армії Південно-Західного
фронту, якій випала доля стати бранцем «Уманської ями». Радянські воїни, оточені чисельно переважаючими силами супротивника,
боролися до останнього патрона, а коли патрони скінчилися — пішли в
рукопашний бій. Деяким пощастило після цих смертельних боїв залишитися в живих
і уникнути полону. Не уник цієї долі поранений у бою молодий офіцер Порик. Влітку 1942 року В. Порик разом із сотнями інших
військовополонених був відправлений у німецько-фашистський концтабір Бомон у провінції Артуа, департаменту Па-де-Кале (Франція).
Б.Колодний в книзі «Людина з легенди» так описує ешелон з
полоненими: «Ешелон мчав на захід… В одній з теплушок лежав на нарах зовсім ще
молодий хлопчина. Він мав трохи розкосі, схожі на монгольські, очі і світлу,
ледь рудувату чуприну. Вночі хлопець борсався на своєму дощаному ложі,
вигукуючи якісь імена і військові команди, а часом надовго стихав, притулившись
щокою до невеличкого клуночка, з яким не розлучався ні на хвилину. Голод і
спрага ослабили людей. В дальньому кутку вмирав виснажений хворобою і голодом
старик. Риси обличчя його загострилися, він уривчасто дихав і раз у раз
повторював: «хліба».
Русявий хлопець пошукав у своєму клуночку, вийняв звідти
скибку черствого пшеничного хліба і пошепки сказав сусіду: «Віддай дідові…» З
рук в руки переходив невеличкий шматочок хліба. За ним жадібно стежили десятки
очей. А коли хворий тремтячими руками підніс до рота рятівну скибку, погляди
всіх звернулися до того, хто її дав. То був вчинок, який без слів підносить
людину в очах інших. Ні, він це не для хизування зробив. Поділитися з
товаришем, вчасно допомогти другові – цьому Василя Порика вчили у школі, в
технікумі, в армії».
Далі, тяжка праця в шахті,
катування за найменші провини. Але ніщо невзмозі зломити відважного духом Василя. В таборі він
організовує підпільну організацію «Комітет
радянських патріотів»,
встановлює зв’язки з учасниками французького
руху Опору. На території табору
було створено 11 диверсійних груп і бойовий загін із 12-ти осіб. Група
саботувала роботи на шахтах компаній "Дурж", "Парізьєн",
"Ескарпель". Підпільники пускали під укіс німецькі ешелони, знищували гітлерівських солдат та
офіцерів, руйнували залізничне полотно, пошкоджували лінії телеграфного й
телефонного зв'язку. 15 березня 1944 він здійснив
втечу з табору та
переховувався в м. Дрокуре (околиця м. Ланс, Франція). Порик входив до керівництва
франузького штабу руху Опору на
пн. Франції. Мав конспіративні квартири в селищах шахтарів Льєвен,
Біллі-Монтіньї, Енан-Льєтар, Билигране. У ніч на 25 березня 1944 підпільний загін під його командуванням розгромив табір Бомон і звільнив усіх
полонених. В одному з боїв Базиля
було поранено, схоплено й ув'язнено у фортеці Сен-Нікезі м. Аррас, однак він
знову здійснив втечу.
22 липня 1944 при виконанні бойового завдання Порик потрапив у засідку й був захоплений, того ж дня
розстріляний. Похований у м. Енан-Льєтар (нині Енан-Бомон-СД, Франція). Це був мужній син України, який героїчно боровся
в лавах французького руху Опору.
Давно закінчилася Друга Світові війна.
Здавалось вітер часу розвіяв горе матерів, які так і не дочекалися своїх синів.
Але залишився дорогоцінний лист, який ніколи не дасть нам забути про полеглих за Батьківщину.
Передає вам свій гарячий, щиросердний привіт
і бажає всього найкращого в житті Людвіга Яківна Томченко із села Лопатинці
Жмеринського району. Дуже жаль, що ми не знайомі. Наші діти страждали разом у
Франції. Не знаю, чи писав ваш син Василь про мою дочку Галю Томченко. Вони
мені обоє писали, що покохались там. Сьогодні одержала від доньки листа і
довідалась, як вони жили. Тільки цей лист не тішить ні мене, ні вас. Написаний
він 8 березня сорок п’ятого року, а я його тільки одержала. Жили вони весь час
у Франції. Воювали в партизанському загоні. 25 березня сорок четвертого року
Василя заарештували. А 4 травня він утік з тюрми Арраса. У нього вийняли кулю з
ноги. Після того він був начальником партизанського батальйону. Потім вашого
Васю фашисти знову арештували. А за ним арештували і мою дочку. Вона сиділа в
тій же арраській в’язниці. Знущалися з неї прокляті фашисти, але їм не вдалося
допитатися в неї про партизанський загін. 22 липня сорок четвертого року Василь
загинув за Батьківщину. Він розстріляний в Аррасі. Після того як Галя
повернулася із тюрми, вона викопала свого дорогого чоловіка з тюремної могили і
поховала його в Енан-Льєтарі. Дочка до 8 березня жила і
знаходилася в окремому батальйоні партизанів. А зараз – ніякої вісточки,
напевно немає живої. А якщо дочка повернеться, тоді докладніше опишемо вам про
все…»
Бібліографічне посилання: Лобода М.К. ПОРИК Василь Васильович [Електронний
ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Poryk_V
Немає коментарів:
Дописати коментар