Вода з дитинства

Для багатьох жителів Бобринця колонки – спогад дитинства. І хоча вода у них із водопроводу - її любили пити. Цей не хитрий пристрій для подачі води розташовувався майже на кожному перехресті вулиць міста. Зазвичай вони були пофарбовані в синій колір та складалися з водопіднімної труби і колони зі встановленим на ній важелем (чи вентильною ручкою). Важіль при розташуванні попереду був споряджений виїмкою, куди вішалося відро. Інколи, біля колонок стояли черги людей , що наповнювали свої відра життєдайною рідиною. 

Така, звична для мене, колонка розташовувалася й на вуглу вулиць Базарної та Щасливої, з якої щодня, ми школярами, пили пригорщами воду. В спеку умивали обличчя, та навіть інколи, підставляли ноги під холодний колонковий струмінь.  Аби не бігти додому, і щоб якомога довше погуляти на вулиці, спрагу втамовували саме з таких міні-водокачок.

Сьогодні переваги централізованого водопостачання у порівнянні з необхідністю набирати воду з колонки – очевидні. Але й  можливості, скажімо в парку М.Кропивницького,  напитися джерельної води немає. Тож, було б добре, якби такі локальні водяні колонки “доставляли” воду з артезіанських свердловин міста.  

З переказів старожителів єврейської діаспори Й.Я.Каневського, С.І.Андрашкіна та Л.М.Паладія на  території нинішнього парку ім. М.Кропивницького знаходилася унікальна пам’ятка природи та людської праці, яка отримала від наших батьків назву «Живий коловорот води». Це джерело-криниця було збудовано Іудохристиянами в кінці ХVІІ на початку  ХVІІІ ст., а очищене й окультоване в 1767-1769 роках. Глибина 20-22 м, ширина 1,5 м. Запас води був невичерпний, оскільки під джерелом знаходиться надпотужне озеро цінних водних запасів. 

Історії життя однієї родини

Семен та Хівря   Цибульники  мали землі на території с.Степівка та с.Караказелеве - 200 десятин власної землі, 50 десятин орендованої та 8 пар коней. Хівря Хомівна (дівоче Хоменко) з чоловіком Семеном ростили 5 дітей: сина Івана, доньок - Варвару, Федору, Дуню, Феню.  Жінка відносилася до віруючих людей, дотримувалася церковних постів. Була стрункою й високою на зріст, що з роками змушувало ходити  з клюкою. Хівря  Хомівна (1840 - 1956рр.)  працювала нянею Льва Бронштейна. Зі спогадів Ігоря Івановича Сулімова: «Одного разу, коли Льовка приїздив додому  з навчання, вчинив переполох батькам. Він виготовив таблички з надписами «цар», «цариця», «Столипін» та ін.. прикріпив до панських свиней й випустив їх з огорожі. Давид Бронштейн бігав по подвір’їй нарікав на сина, боячись огласки. 

На початку 1900-х родина переїхала в Бобринець й купила вчительський будинок Русолів на вулиці Калініна. Саме тут відбулося розкуркулення заможної сім’ї, яка працювали на своїй землі, була хазяйновитою та ініціативною. Хівря Хомівна з гумором тлумачила значення слів: «Не збагну, як  друг став товаришем?»

Донька Федора вийшла заміж  за Івана Семеновича Сулімова, який загинув на фронті та від якого мала сина Івана. Семен Сулімов брав участь в будівництві Вознесенського собору.

Іван Іванович Сулімов під час Другої світової війни, будучи підлітком, займався розповсюдженням партизанських листівок за що був схоплений німцями та приговорений до розстрілу. На розі вулиць Калініна та Базарній жив поліцай, який сповістив матері про намір винесення вироку завтра вранці. Жінка віддала всі збереження, зокрема родинне золото поліцаю. І ввечері Іван отримав папірець з словами: «Попросишся в 2 години ночі в туалет». Іван так і вчинив. Вийшовши на подвір’я тюрми (приміщення поліклініки) нікого поруч не було, а в огорожі не доставало кілька дощок, що давало змогу залишити катівню. Хлопець стрімголов побіг до Кубинського парку. Там певний час переховувався поки мати з собакою Гердою не знайшла його та відправила в Червоний Землероб в хованку. В схроні  перебувало близько 20 осіб. Вдень ніхто не залишав хованки, лише вночі чоловіки по черзі виходили вдихнути свіжого повітря та закурити самокрутки.

Після звільнення міста в березні 1944 року Іван пішов добровольцем на фронт. Потрапив в музичний взвод. Брав участь в параді Перемоги в Берліні. Грав в музичному оркестрі на баритоні.

Після війни вступив до  Київського медичного університету, де керував духовим оркестром закладу. Вдень навчався. А вечорами грав  в Київському національному оперному театрі, звідки кошти надсилав матері до Бобринця.