Сторінки

Дворянські родини Бобринеччини

           ТРИ ПОКОЛІННЯ РОЩАКОВСЬКИХ З РОЩАХІВКИ
Сьогодні лише  вікове каміння нагадує про дворянські садиби, життя в яких вирувало майже в кожному селі району. Більшість з них була зруйнована, в деяких, після більшовицького перевороту 1917 року, починали працювати новостворені органи сільської влади.
Від середини ХVIII століття  село Рощахівка Бобринецького району Кіровоградської області (за твердженням упорядника «Малороссийского родословника» В.Л.Модзалевського), належало роду українських шляхтичів Рощаковських, від прізвища яких отримала свою назву Рощаковка. До 1896 року це волосне село називали Олександрівка та Олександрівка (Рощаковка) за іменем його першого власника Олександра Рощаковського. Згодом статус офіційного здобув українізований варіант найменування населеного пункту – Рощахівка.
На сайті села Рощахівки в Інтернеті про нього  сказано:
«…Маєток його стояв на південному краю села, над ставом, …пізніше поміщицький дім був розібраний і перенесений у центр села, де з нього побудували контору МТС й сільський клуб. Довго ця споруда була найбільшою в Рощахівці». Так, на превеликий жаль, чинили селяни по всій Україні, знищуючи чудові дворянські садиби, незалежно від того, добрими чи злими були їхні господарі. Забігаючи наперед скажу, що Рощаковські якраз і не заслуговували такої чорної невдячності.
Костянтин Олександрович Рощаховський – землевласник, громадський діяч, філантроп – належить до винятково благородних і чесних поміщиків Єлисаветградського повіту. Народився він 1 листопада 1815 року в маєтку батьків. У 1835 році закінчив юридичний факультет Харківського університету, до 1840 року служив у Департаменті Міністерства Державного Майна. Після цього вийшов у відставку і поселився у своєму родовому маєтку Олександрівці Бобринецького повіту. У 1843 році Рощаковського обрали почесним наглядачем Бобринецького повітового училища, якому він приніс багато користі своїми щедрими пожертвами й турботою.
З 1859 року і до самої смерті Костянтин Олександрович – Бобринецький повітовий предводитель дворянства. Був членом Товариства сільського господарства Півдня Росії, входив до Херсонського губернського дворянського комітету з визволення селян.
Як мало хто з сучасників, Костянтин Рощаковський буквально всім серцем сприйняв Селянську реформу 1861 року, яка передбачала скасування кріпосного права. Як людина добра і гуманна, багато сил віддав справі визволення селян: «Это был один из наиболее деятельных и честных служителей местного общества, которое многим ему обязано», – відзначається у статті про Рощаковського в „Русском Биографическом Словаре”.
Щось подібне пережив і Костянтин Олександрович напередодні Селянської реформи 1861 року. Ось, приміром, деякі його сповідальні висловлювання: «Почувствовал несправедливость взаимных людських отношений, по которым сам пользовался… стеснительностью и неестественной властью над людьми».
Поміщик регулярно платив своїм дворовим людям невелике щомісячне жалування, навчав їхніх дітей у своїй домашній школі, а землею підвладні йому селяни користувалися необмежено! Тут доречно згадати, що у 1860 році Рощаковський у маєтках Олександрівка та Ружин мав 180 кріпосних душ. Сучасники відзначали: «Усиленные занятия последних двух лет его жизни свели его в преждевременную могилу на 47 году жизни». Помер Костянтин Олександрович у березні 1862 року «от скоротечной или галопирующей чахотки» в Єлисаветграді, де й був похований.
Смертельну хворобу могли спричинити «вспыльчивость характера и горячность при отстаивании своих мнений». Таким чином, можна сказати, що через переживання та інтелектуальне напруження Рощаковський став «жертвою» Селянсь кої реформи. Водночас мемуаристи підкреслюють, що Костянтин Олександрович був «скромным, смирным семьянином», який дуже любив своїх дітей, займався їхнім вихованням, навіть укладав для них підручники. Зберігся текст зворушливої сімейної молитви, складеної Костянтином Олександровичем, яка передавалася Рощаковськими три покоління:
Господи, не покинь меня, заблудшего!
Имя твое – Сила, укрепи ж меня слабого и бессильного!
Имя твое – Свет, освети душу мою, померкнувшую в жизненной борьбе и страстях!
Имя твое – Покой, дай неприкаянной душе моей обрести покой!
Имя твое – Милосердие, смилуйся над нами!
Сини Костянтина Олександровича Сергій та Володимир Рощаковські прийняли від батька естафету громадської діяльності. Сергій Костянтинович у 1874-1880 рр. обирався гласним Єлисаветградського повітового земського зібрання, був дільничним мировим суддею Єлисаветградського повіту. У 1879 році подарував 10 десятин землі для Олександрівської (Рощахівської) земської школи.
Ще більш вражаючий перелік громадських посад Володимира Рощаковського: гласний Єлисаветградського повітового земського зібрання (1877-1889), член Єлисаветградської повітової земської управи (1877-1880), гласний від Єлисаветградського повіту в Херсонському губернському земському зібранні (1880-1883), дільничний мировий суддя Єлисаветградського повіту (1880-1892), почесний мировий суддя (1889-1892), нарешті у 1888 році був членом правління Єлисаветградського земського реального училища від м. Єлисаветграда.
На жаль, крім цього послужного списку, ніяких інших відомостей про братів Рощаковских розшукати не вдалося.
Сини Сергія Костянтиновича Михайло та Костянтин Рощаковські, певно, успадкували від діда «вспыльчивость характера и горячность при отстаивании свого мнения». Обидва, дитинство яких прийшло на берегах річки із зовсім не романтичною назвою Гнилий Єланець, стали морськими офіцерами.
Старший з братів Костянтин Сергійович Рощаковський народився в Олександрівці (Рощаковці) 28 листопада 1872 року. В 1892 році закінчив Морський Кадетський Корпус у Санкт-Петербурзі, найпрестижніший військово-морський навчальний заклад Російської імперії. На службу вступив гардемарином у 1889 році, потім отримав чин мічмана.
Інцидент, що зламав військову к ар’єру і життя Костянтина Рощаковського, стався у травні 1901 року, коли він у чині лейтенанта плавав на посаді ревізора на мінному транспорті «Буг» Чорноморського флоту. Одного дня він виявив зникнення зі своєї каюти казенних грошей.
У крадіжці Рощаковський у присутності інших офіцерів запідозрив квартирував на їхній дачі в Ялті, листувався з матір’ю Володимира Іловайського. У листі від 14 червня 1901 року до свого доброго знайомого, письменника Бориса Лазаревського, який працював секретарем Військово-морського суду в Севастополі, Антон Павлович пише: «…Сердечно благодарю Вас за письма и за обещание выслать дело о дуэли. Судя по отрывкам, которые доходят до меня, дело это очень интересное, и если Вы будете добры, вышлете мне его, то окажете этим немалую услугу…». У бібліотеці Чехова зберігалася брошура І.Пшерадського «Обвинительная речь по делу о лейтенанте Рощаковском», очевидно надіслана Лазаревським. Розшукати це рідкісне видання, яке могло б пролити світло на цю «темну справу», мені, на жаль, не вдалося.
Та хоч як там було, 4 червня 1901 року Рощаковського було звільнено зі служби. Чим він займався, коли відбув термін покарання, невідомо.
Помер Костянтин Сергійович 24 квітня 1907 року на 35 році життя!

Його молодший брат Михайло Рощаковський (1876-1938) у 1896 році блискуче (з присудженням премії імені адмірала Нахімова в розмірі 200 руб.) закінчив той самий, що і Костянтин, Морський кадетський корпус у Петербурзі.
В історію уродженець Єлисаветградщини увійшов передусім як герой російсько-японської війни 1904-1905 років. Його називають героєм Порт Артура і Цусімської битви. У ганебно програній Росією війні Михайло Сергійович так яскраво відзначився, що за життя (у 29 років) став легендарною особистістю. Він прожив фантастично цікаве життя, сповнене неймовірних пригод і парадоксів.
Дивно, що й досі ніхто з письменників не використав біографію Рощаковського для написання захоплюючого роману.
Жодне дослідження про історію російсько-японської війни не обходиться без згадки про Рощаковського. Він один з персонажів знаменитих історичних романів Олександра Степанова (1892-1965) «Порт Артур» та Олексія Новикова-Прибоя (1877 Цусіма». Уже в новітні часи подвигу Михайла Рощаковського присвятив одну зі своїх новел із циклу «Исторические миниатюры» під назвою «Решительные с «Решительного» Валентин Пікуль (1928-1990). До речі, ще один уродженець Єлисаветградщини генерал Олександр Самсонов (1859 герой новели Пікуля «Зате Париж було врятовано».
Багаторічний в’язень ГУЛАГу, письменник і мемуарист Лев Разгон (1908-1999) про незвичайну долю нашого земляка розповідає в одному з кращих своїх оповідань «Рощаковский» (збірник мемуарної прози «Плен в своем Отечестве»), а норвезький письменник-історик Бьорн Братбак присвятив йому нарис «Герой Порт-Артура и узник ГУЛАГа: капитан I ранга Михаил Сергеевич Рощаковский» та багато інших авторів.
Отож детально переповідати біографію уродженця Єлисаветградщини потреби немає. Обмежусь лише її ключовими епізодами.
Власне кажучи, екіпаж міноносця «Решительный» під командуванням лейтенанта Михайла Рощаковського повторив подвиг крейсера «Варяг».
Сталося це під час виконання надтаємної місії командування.
28 липня 1904 року Михайлу Сергійовичу було доручено прорвати морську блокаду Порт-Артура й доставити російському консулу в нейтральному китайському порту Чифу депешу про вихід Порт-Артурської ескадри контр-адмірала В.К.Вітгефта на прорив до Владивостока. Надалі, згідно з нормами міжнародного права, Рощаковсь кий з екіпажем мав здатися китайським властям, які були нейтральною стороною, погодитися на роззброєння та інтернування. Так він і вчинив. Однак у японців були свої плани на міноносець «Решительный» – вони вирішили його захопити і привласнити. Вночі на двох міноносцях вони прибули з ультиматумом: або здатися, або прийняти бій на рейді. Поки тривали перемовини з японським лейтенантом Тарасимою, Рощаковський віддав наказ підготувати «Решительного » до затоплення. Коли все було підготовлено до вибуху, а знахабнілі японці почали ладнати на міноносці свій прапор, Михайло Сергійович дав японському офіцеру потужного  ляпаса. Той, падаючи у воду, вкусив Рощаковського за палець і потягнув за собою. Згадуючи цей епізод, Михайло Сергійович згодом жартував:
«…Из-за этой скотины я отказывался танцевать на балах, не протягивать же дамам такую клешню!».
Схватка на борту миноносца «Решительный» при попытке захвата его японцами в 1904 году. Иллюстрация из журнала L’Illustration

На міноносці пролунали два вибухи, і беззбройні російські моряки пішли в рукопашну, але сили були нерівними. Пораненого в стегно Рощаковського підібрали китайські рибалки, і він опинився в госпіталі католицької духовної місії.
Ледве залікувавши рану, Рощаковський втік з госпіталю і через Америку дістався Росії, де його зустріли як героя. Та невдовзі Михайло Сергійович знову повертається на флот.
У Цусимській битві 14-15 травня 1905 року він командував гарматами носової частини броненосця “Адмирал Сенявин”, коригуючи вогонь з даху башти. У цій вирішальній битві російський флот зазнав нищівної поразки.
Коли командир броненосця прийняв рішення капітулювати, Рощаковский, єдиний з офіцерів, рішуче виступив проти, запропонувавши затопити корабель або підірвати. Однак його не послухали і здались у полон.
Після повернення з японського полону Рощаковський підготував на ім’я імператора аналітичну записку про причини поразки Росії у війні з Японією та розробив масштабний план реорганізації військовоморського флоту. Він став улюбленцем імператора Миколи II та його дружини (отримав титул камергера імператорського двору, тобто був «вашим превосходительством»). У 1906 році Михайло Сергійович одружився з фрейліною імператриці Олександри Федорівни Марією Мезенцевою, старшою від нього на 7 років.
Після того, як його працю поглинула військова бюрократична машина, Михайло Сергійович на знак протесту в 1907 році подав у відставку. З 1908 по 1914 рік перебував на дипломатичній службі, був зокрема секретарем російської місії в Греції, Данії та Німеччині.
Коли почалася Перша світова війна, повернувся на флот. Під його керівництвом була створена на півночі Росії служба спостереження і зв’язку.
Після більшовицького перевороту 1917 року Рощаковський з дружиною та донькою Марією емігрував у Норвегію. Декілька років, придбавши шхуну, доволі успішно з норвезьким приятелем займався промисловим рибальством. Потім, внаслідок кризи, компаньйони збанкрутували. І хоча родина не бідувала, Михайло Сергійович, аби не байдикувати, займався перекладами та репетиторством: давав уроки російської, французької та німецької мов.
Під час громадянської війни Рощаковський почав симпатизувати…більшовикам. Він був впевнений, що лише вони здатні відродити Російську імперію, а в особі Сталіна вбачав продовжувача справи Петра Великого. Зрештою, у 1926 році Михайло Сергійович домігся дозволу на повернення в Російсь ку імперію, яка стала називатися СРСР. На всяк випадок він повідомив радянським властям, що є вдівцем, до того ж бездітним.
Коли б Рощаковський повернувся в СРСР до 1925 року, він неодмінно зустрівся б із земляком з Бобринеччини Львом Троцьким, який у ті роки був наркомом з військових і морських справ. А так довелося спілкуватися з Климентом Ворошиловим, який змінив Троцького на посаді наркомвоєнмора. Мав Рощаковський зустрічі з самим Сталіним. Він став одним з консультантів Наркомату суднобудування, користувався до 1937 року всіма привілеями партійно-державної еліти. А потім був заарештований і засуджений на 5 років ув’язнення «как социально опасный элемент». Після короткого перебування у Бутирці був відправлений у Карагандинський концтабір, де й помер у 1938 році.

Отаким примхливим, навіть чудернацьким виявився життєвий шлях українця за походженням, уродженця Бобринеччини Михайла Сергійовича Рощаковського, який за іронією долі,  згинув у ГУЛАЗі.

2 коментарі:

  1. Стосовно справи Рощаховского. Можливо вам буде цікаво, по лінку http://chehov.niv.ru/chehov/letters/1901-1902/letter-3418.htm є інформація: "..обещание выслать дело о дуэли. — Дело об убийстве на дуэли лейтенантом Черноморского флота Рощаковским мичмана Иловайского разбиралось в течение семи дней в Севастопольском военно-морском суде. Рощаковский был признан виновным в сделанном раньше времени выстреле и приговорен к трем годам заключения в крепости. В составленном Чеховым списке книг, посланных в Таганрогскую городскую библиотеку (ЦГАЛИ), есть брошюра И. Пшерадского «Обвинительная речь по делу о лейтенанте Рощаковском»; она значится под № 1467 (л. 34). Вероятно, именно ее обещал Лазаревский выслать Чехову.
    "

    ВідповістиВидалити
  2. Дякую, дуже цікаво. Цікаво було б прочитати брошуру.

    ВідповістиВидалити