Сторінки

Спогади зі смаком буряка. Книга пам'яті мого роду.

Прошу всіх читачів з повагою ставитися до цієї книжки, яка містить спогади мого дідуся про роки перебування в концтаборі та допоможе дійсно пізнати страхіття, перенесені полоненими в період Великої Вітчизняної війни. 
Присвячується тим, хто в боротьбі за перемогу загинув у фашистському полоні, хто відлітав разом з димом бухенвальдських печей, хто пішов у безсмертя, хто лишився живим, вистояв і переміг.
Нехай вона ніколи не дасть забути нам страхіття, які пережили наші бабусі під час окупації 1941-1944рр. 

Розділ перший
Надій і сподівань притихлий шепіт.

Мальовниче село Тарасівка розташоване за 12 кілометрів   на південь від районного центру. Колись давно це був степ, не заселений людьми, але багатий травами та ставками. В 1922 році переселенці з міста Бобринець вирішили закласти тут початок  нового поселення. Серед засновників була і родина Семена та Єфросинії Секрет (фото). Родина отримала у власність наділ, одну десятину землі, яка була для них землею тривог і надій. Тривог, бо мали чотирьох малих дітей, Івана, Сашка, Оленку та Петра, які до зими повинні були мати житло і необхідний запас продуктів харчування. Надій бо сподівалися на щасливе життя своїх дітей, рясні врожаї власної городини та багаті улови риби Тарасівських ставків.
Так невидиме і незнане , що породжувало велику віру і певний страх, змусило родину шукати шляхи виживання.
Холоди невблаганно наближалися і лише землянка могла зігріти сімю в морози і захистити від пронизливого степового вітру. Всю осінь родина, як і багато інших переселенців, копала земляну домівку і створювала благоустрій свого нового помешкання. На радість всіх тарасівців, зима видалась несподівано теплою.
І лише навесні, коли лагідне сонечко розтопило глину і пісок, з’явилась можливість набирати воду зі ставка, що знаходився в кінці наділу, почали будувати власний будинок.
До наступної зими виросла продовга, невисока, глиняна хатинка. Навіть невеличкий сарай розташувався вздовж нової вулиці. Околицю назвали Ульянівкою. Радощам родини не було меж. Так з’явилася батьківська хата виток життя Секретівського  роду. Семен та Єфросинія в праці виховували дітей , тихо раділи кожному новому дню . Село поступово розбудовувалося, розростався молодий яблуневий сад, створювався колгосп, відкрилася школа.
Рясні рядки колгоспних бурячків радували погляд і просилися до столу. Після рясних дощів різнокольорові дуги веселки підіймалися над полями, і всі вважали то найвищим проявом Божої волі.
Мій дідусь Петро був найменшою дитиною в родині, тож до школи пішов останнім. Сім років навчання пролетіли мов птах, махнувши на прощання крилом.
Дідусь чекав свого вісімнадцятиріччя. 12 липня 1941 року мало бути святковим днем, зі смачними пирогами та привітаннями друзів.
Літо 1941 року було спекотним та економічно складним для країни. 21 червня 1941 року сільська влада закликала жителів села вийти в неділю на будівництво шляху Бобринець - Кіровоград. Всі сподівалися на новий шлях України. Та раптово прийшов кінець і радощів ,і мрій, і надій.

                                 Розділ другий
Війна на зустріч молодому дню
Якби мати знала,
Яка мені біда,
Вона б передала
Горобчиком хліба.
Горобчиком хліба,
Голубкою солі,
Ой, мамо, матусю,
Як важко в неволі.

Юля бігла вузенькою стежиною до дідуся. В руках тримала свіжовипечений хліб і, вдихаючи його  аромат, гризла шматочок. В другій руці на тарілочці несла свіжий буряковий салат, приготований  власноруч. Так хотілося вразити дідуся Петра своєю хазяйновитістю.
Дідусь сидів біля металевих тисків і одягав обруч на дубову бочку, що розсохлася. Його руки, звиклі до праці , майстерно працювали молотком, закріплюючи скоби на боках бочки. Нарешті кругла дубова діжа була готова для квашення  смачних полосатих кавунів.
Юля швиденько підбігла до дідуся і простягла руки з пригощанням. Дідусь взяв хліб , подякував і, дивлячись на салат, сказав:
-               Цей смак мені давно відомий. Вибач, внученько, але не сьогодні.
-               Чому? запитала Юля.
Дідусь задумався і почав розповідь
Зло тихо літати не може. Воно прилетіло німецько-фашистськими літаками та бомбами .
22 червня 1941 року , коли всі зібралися на будівництво нового шляху, село облетіла звістка про війну. І вже 3 серпня 1941 року, до Тарасівки увірвалися німецько-фашистські загарбники. Вони йшли з півдня. 
          Села Кетрисанівка та Веселівка першими відчули масові грабежі і насильства над мирними жителями.
В Тарасівці німці розселилися по сільських хатах, вигнавши з них мешканців. Почали обходити двори і відбирати хліб, картоплю та іншу городину. В школі, де нещодавно навчалися діти,  обладнали ковбасний цех. Почалися похмурі дні окупації.
Багато чоловіків було призвано на захист Вітчизни, але більшість населення залишилася на окупованій території. Мирні жителі всіляко саботували розпорядження окупантів, молодь ухилялася від примусових робіт.
Через товщу десятиліть у пам’яті не зітреться дата 23 серпня 1942 року. В цей день озброєні поліцаї, як ті круки, шукали свою жертву: дівчат чи хлопців, щоб відправити на примусову працю до Німеччини. До грудей припадали стривожені матері, тикали в руки вузлики.
      Моя мати пробилася крізь натовп односельців і простягла мені зібрані вдома пожитки, а ще невеличку хустинку з рідною тарасівською землею і промовила:
-       Синку,  тут земля, розвій її в дорозі, аби повернутися і не забути стежки до рідної хати.
Біля двох десятків молоді зігнали в центр села , поставили в ряди, по краях виставили озброєну охорону і погрузили в криті брезентом машини та повезли до найближчої станції , де стояли товарні вагони, і щільно набили туди молодь. Зачинили вагони, поставили озброєну охорону і повезли в невідомість. На деяких зупинках відкривали вагони і випускали на свіже повітря, але сильно пильнували, щоб ніхто не втік.
Так везли аж у саму Німеччину. На одній із станцій нас підстригли, дали можливість вмитися і як товар показували покупцям.Сильних і здорових дівчат відбирали для важкої фізичної праці в своїх господарствах. Юнаків вели на заводи і фабрики, розташовували в баракаха далі призначали на постійні місця роботи за станком і пильнували за виконанням роботи.
Перемогти ворога було неможливо, перехитрити -можна було спробувати. І я вирішив втікати. Це трапилося на залізничній станції. Конвоїр не відразу помітив пропажі, та з часом підняв галас і німецькі вівчарки наздогнали мене та звалили на землю. Довго били, вкинули в потяг і моя доля, як прокляте коло, понесла дні по колу
Виявилося, що потрапив я до міста Кельн на військовий завод. Нас відразу підвели до дверей лазні, де обливали майже кипяченою водою та видавали кожному вузлик з прикріпленим аркушем. Чорними літерами написані літери «Кельн» і довгий семизначний номер. Потім камяний бокс, по стінам якого стікали каплі вологи.
Здавалося, що камінь має душу і плаче разом з нашими серцями.
Від зорі до зорі ми працювали в тяжких умовах. Стояли біля станків і виготовляли металеві деталі. А на обід отримували крихітний шматочок хліба і баланду з гнилих буряків. Ніколи раніше хліб не був таким смачним і життєво необхідним. Звичайно це був хліб з різними домішками і його неможливо порівняти з домашнім тарасівським хлібом, аромат якого снився ночами. Та все ж, іншої їжі не було. Коли ж черпак бурячної баланди опинявся в моїй тарілці, то лише розум затемнював ненависть і змушував ковтати рідину. Три довгих роки я відчував смак полови і тертих кормових буряків і чекав, чекав, чекав
Інколи сили потрібні були для того, щоб не потребувати сторонньої  допомоги. Бо розумів, що слабкі і хворі одного разу залишають камеру і не повертаються знову. Про їх долі не говорили, але всі розуміли, що сонце вже ніколи не попестить їх своїми теплими променями. Лише в спогадах залишилися ласкаві мамині руки, суворий погляд батька, дзвінкі голоси сестричок, кучеряві рядки ланів та білий яблуневий цвіт.
Думки про те, що краще одразу померти, ніж жити в очікуванні смерті , час від часу, з’являлися в моїй голові. Я розумів перемогу можливо отримати лише в бою. Такої можливості , на жаль, в мене не було, тож терпіння в години небезпеки було нічим іншим, як хоробрістю. Іншого шляху не існувало.
1945 рік приніс довгоочікуване звільнення полонених американськими військовими. Ми не розуміли мови, та слова мабуть були й зайвими. Лише глибоко посаджені очі, на худих обличчях полонених, говорили про втому, скалічені душі і велику подяку визволителям.
З теренів Кіровоградщини під час окупації було вивезено понад 50 тисяч осіб. З території Бобринецького району за час окупації біля 1000 юнаків та дівчат було вивезено на каторжні роботи в Німеччину.
Розділ третій
Сильна слабка жінка

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим
І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі

В 1941 році Марії виповнилося сімнадцять. Цей рік закарбувався  в її жіночій памяті на все життя, бо народилася донечка Олечка і загинув на фронті чоловік Іван. Водночас її молоде життя, яке зацвіло буйним цвітом, перетворилося в згусток болю та страждань. Лише думка, що дочка буде схожою на свого батька, втішала і сповнювала надіями на щасливе майбутнє.
В червні 1941 розпочалася війна, а в серпні цього ж року німецько-фашистські загарбники вже топтали своїми брудними чобітьми тарасівську землю. Було дуже страшно коли вдалині звучали постріли і зовсім не вірилося, що все це трапилося з нею.
З молитвами і сльозами прокидалася зі сходом сонця і лягала спати пізнього вечора Марія. Та потрібно було терпіти і ховатися від примусового вивезення до Німеччини.
Всі хто залишився в селі, з ранку до ночі, мусили копати окопи та натягувати колючий дріт. Та жінки не тільки терпіли страждання, а й мстилися своїм поневолювачам.
 Одного разу восени німці влаштували гучні гуляння. Над селом стояв їх гучний регіт та грала губна гармошка. Все це було, як скажений бенкет під час чуми. Марія зачинила на заслін двері та, пригорнувши маленьку Олю до грудей, загасила свічку. Можливо минеться і наступить ранок. Та несподівано в вікні мелькнула німецька постать і незабаром донісся гучний стукіт. Мати затаївши подих, мерщій прикрила обличчя немовляти рукою, щоб не виказати своєї присутності. Шалений гучний стукіт серця відбивав час, вдихи і видихи повітря стали повільнішими. Та німецькі солдати довго не чекали, а вигукнувши щось, потупотіли до сараю. Були чутні обурені голоси, падіння розкиданого господарського інвентарю. Нарешті все стихло. На світанку, коли Марія відчинила двері, помітила під стіною сараю два залишені ворожі автомати. Мабуть, нічні гості кинуться шукати пропажу, та думка про те, що, можливо комусь врятує життя, надала мужності. Марія швидко загорнула в рядно зброю, схопила лопату і як чимдуж побігла в край городу. Швиденько викопала канаву і разом з рядном обережно поклала автомати на дно, загорнувши землею. Лише коли німці панічно тікали, і в Тарасівку ввійшли радянські війська, Марія знайшла хованку і віддала визволителям свій скарб.
Та як довго довелося чекати того звільнення від фашистського ярма. Як тяжко доводилося працювати. Копали окопи в дощ, у негоду, у осінні холоди та заметілі. Маріїні старі та рвані рукавички вже давно не берегли тепло і руки відчували всі недоліки дерев’яного  держака,  а цупкий шерстяний платок в клітинку доводилося складати втроє аби не пропускав холод.
Голод, хвороби та фізичні виснаження настільки охопили жителів села, що лише істинна віра в перемогу та Бога допомагала врятувати поранену свідомість  людей.
Кожної весни українці чекали Зелених свят. 1942-й був не виключенням. Марія теж щиро вірила, що Трійця була перемагаючою весною на порозі літа. Це був час поклоніння душам небіжчиків. Люди вірили, що душі померлих оселяються в зеленому гіллі дерев, тому й прикрашали хати клечанням. В суботу , 23 травня 1942  року, на передодні Трійці, Марія нарізала гілок горіха та клена, накосила в лузі духмяних трав для прикрашання світлиці. Невисока хата з круглими сволоками та великий просторий двір ніби чекали оздоблення обійстя. Через деякий час під стелею, над одвірками та біля вікон висіло зелене пахуче клечання. Мазана свіжою глиною долівка встелилася свіжеcкошеною травою і луговими квітами. Марія з Олечкою чекали Трійці. Можливо, завтра  дух Івана буде поруч. Та події того  недільного дня ледь не відправили їх власні  душі на небеса.
В той час, коли за звичаєм, всі чекали благої звістки – церковного дзвону, до двору ввійшли озброєнні загарбники. Серед них був чоловік середнього зросту, звично одягнений та в окулярах . Марія знала, що німці заходили до хат і брали все, що заманеться. Вона відкрила двері і «гості» зайшли до хати. Маленька Оля сиділа на печі і виглядала із-за зеленого клечання. Та раптом, із криком: - «Партизан!»,  німці автоматними  чергами почали стріляти по розвішеному гіллі обійстя. Зелене листя кружляло в повітрі і розліталося в різні боки. Вишитий український рушник, що обрамляв ікону, чорнів сотнею дірок. Марія кинулася до печі. Здавалося  серце зупиниться і розірветься на шматки від думки про доньку. Та зупинив  переполоханих ворогів той самий охайно одягнений чоловік в окулярах. На німецькій мові він дав зрозуміти  автоматникам, що українці таким чином зустрічають свято, а не маскують місцевих підпільників.
-       «Свято, свято!», - ломаним українським, зацокотали окупанти і переступили поріг хатини в зворотному напрямку.
Олечка забилася в темний закуток печі і трусилася,  ніби той сполоханий  тендітний листочок. Яке то було щастя бачити, що ворожа куля пройшла мимо. На серці було відчуття – ніби заново на світ народилася .
Народження нового дня приносило нові клопоти та переживання. День за днем потрібно було виходити на роботу , працювати по господарству, ростити доньку та чекати повернення своїх визволителів.
Березень 1944 року був холодним та непривітним, з пронизливим вітром і зливами . Сірі важкі хмари нависали над Тарасівкою. Десь далеко за селом лунали постріли гармат. Тихо, пошепки передавали один одному односельці звістку, що то ведуть наступ наші війська. Ця думка зігрівала душу і весняна багнюка здавалася не такою важкою та суворою.
Нарешті німці тікали - на чому могли і як могли.       Розгублені  вирази  їх облич говорили про повне не  розуміння того, що трапилось. Ворог не очікував такого повороту ситуації.  Окупанти  безнадійно застрягали у багнюці, залишаючи  не лише свої пожитки, а й зброюВони бігли городами та полями, одягаючись і застібаючись на ходу.  Дехто встигав вискакував на вози та будь-яку техніку, що теж застрягали в родючих  чорноземах Тарасівки.
Село вітало своїх визволителів. Радість переповнювала серця і давала надію на повернення своїх рідних до домівок.

                                     Розділ четвертий
Дві долі, дві долі зустрілись у полі,
їх ніжно  вітали всі квіти землі…

Хмаринки низько пливли над землею. Петро, вперше за багато років перебування в концтаборі,  йшов тарасівським полем, дихав на повні груди, втягуючи в себе тепле повітря рідного краю. Ніде так красиво не починається літо як вдома. Була пора сапання буряків. Тож в далині він помітив біленькі хустинки жінок, які сапали рівні рядочки коренеплодів.
Марії вночі приснився дивний сон, ніби чудернацький птах залетів до її оселі і звив собі гніздечко. З цією думкою жінка і вийшла в поле заробляти колгоспний трудодень.
Їх погляди зустрілися саме тут, на буряковому полі, такому, що радувало зір і такому, що нагадувало про недавнє минуле. Так  поєдналися дві вистраждані українські долі.
В родині, крім Олечки, з’явилося ще двоє дітей – син Леонід та донька Галина, моя мама. (на фото Петро  та Марія Секрет з дітьми Олею, Леонідом та бабуся Єфросинія з внукою Галиною на руках)
 Минали роки, відлітали у вічність...
Сьогодні я пригадую почуті розмови моїх рідних, перепитую в них про почуте ще змалечку, адже  пам’ять тримає чимало цікавого про минуле життя нашої родини.
Інколи, вдивляючись у небо,  мені здається, що дідусь і бабуся дивляться вечірніми зорями-очима на нас, тих, хто живе спокійним життям, тихим подихом повітря, шелестом перших весняних листочків, ніби хочуть сказати, що передали нам у спадок найдорожче – мирне життя. 

Немає коментарів:

Дописати коментар