Містерія старого єврейського кладовища за Ю.Матівосом

Немало незабутніх сторінок історії України писалися у  неозорих козацьких степах Кіровоградщини. Багатий на захоплюючі несподіванки сучасний Бобринець. Чимало дійсних загадкових  подій тут відбулося. Про справжнє походження однієї з них – дана розповідь.

Ця подія трапилася влітку 1972 року. Невідомий автор досить чітким каліграфічним почерком повідомляв спочатку районну владу, потім обласну  та нарешті написав скаргу у сам ЦК Компартії України, давню байку про скарби. Начебто на старому єврейському, яке вже не діє, кладовищі Бобринця розташоване невідоме поховання XVIII століття, у ньому запорозькі козаки заховали багато дорогих речей, у тому числі золотих і срібних, церковне начиння, ікони, монети і таке інше. Обласна організація Українського товариства охорони пам'яток історії та культури командирувала куратора району Ю.Матівоса розібратися з  виниклою ситуацією. Як з’ясувалося згодом листа написав 90-річний дідусь.

До листа старий додав рукописну карту-схему, ним виготовлену. Користуючись нею М.Матівос від самої автостанції пройшов через усе місто, благенькою кладочкою перебрався через вузеньку річечку Бобринку, на правому березі її побачив кладовище, від якого залишилися лиш понівечені надмогильні плити, рештки пам'ятників, розриті могили. Останні записи на них значилися 1944 роком.  Але могилу, вказану на карті діда, розшукав без особливих зусиль. «Коли підійшов до неї, то перехопило подих. Ще їдучи сюди, був переконаний - ніякої могили, тим більше з казковими скарбами, там немає, погуляю трохи містом, зайду на знаменитий Бобринецький ринок, куплю неперевершеної місцевої халви, вип'ю келих холодного справжнього вина, відмічу відрядження завтрашнім днем (для районної організації я ж начальник) і поїду додому, день гулятиму вдома... Те, що я побачив, перевернуло все у голові. Навкруг могили була витолочена трава, зламані кущі і бур'яни, яких десятиліттями не торкалася людська рука. Головне - свіжа, ще волога земля впереміш з глиною. Поблизу на землі чітко видно відбитки заглибин від великих гумових коліс трактора ''Білорусь''. Спантеличений і подивований, я з кладовища пішов у райвиконком» .

Того вечора тракториста-екскаваторника друзі по ''Кулінарії" не пізнавали. Зазвичай він приходив у заклад громадського харчування з одним карбованцем у кишені, замовляв на всю суму дві склянки "чорнила'', вина тобто плодоягідного ( у народі плодовигідне), на решту - цукерку ''Білочка'' і смакував ними цілий вечір, рідко вступаючи у розмову з сусідами по столу. Сьогодні чоловік, несподівано для всіх, купив аж чотири пляшки вина, пачку ''Паміру'', пригощав друзів. Після першої чарки його понесло. Всі слухали, затамувавши, подих...
...Як завжди, чоловік працював у глиняному кар'єрі біля старого єврейського кладовища, своїм ''Білорусом'' вантажив на самоскиди глину. Десь опівдні біля кладовища зупинилася чорна ''Волга" з київськими номерами. З неї вийшли дві модно одягнені огрядні молодиці з химерними зачісками на голові. Одна з них, у позолочених окулярах і золотими перстнями на пальцях, підійшла до екскаваторника. Ввічливо повідомила, що вона киянка, коріння її проросли з Бобринця, дід до революції був багатим купцем. Коли спалахнула Громадянська війна і почалися єврейські погроми, купець зібрав усі найдорожчі сімейні реліквії, а їх було чимало, грошові заощадження у золотих монетах, склав усе у ковану металеву чорну скриню, розкопав могилу свого родича, який помер років з п'ятдесят тому, і опустив скарб у яму. Тільки тепер онука дізналася про скриню, розшукала дідів заповіт, оформила юридично належні документи (вони ось, у сумочці) і тепер бажає забрати скарб. Вона подала  чоловікові 50-ти карбованцеву купюру (половина місячної зарплати механізатора), попросила надати зовсім просту послугу - згорнути пагорб землі і що там під нею, щоб дістатися скриньки. За такі гроші екскаваторник  ладен був не те, що горбик ковшем зсунути, все кладовище розрівняти. Кілька рухів важелями - і лезо скрепера перемістило землю набік, під нею виявилося якесь зотліле перекриття, механізатор прибрав і його. Водій авто попросив  допомогти дістати скриню, удвох вони поставили її у авто, жінка попрохала зсунути землю на могилу, трохи розчистити навколо. Далі прибулі спішно сіли у "Волгу" і помчали у напрямку Кіровограда...
...Чим більше «шукач скарбів» пив вина і входив у раж, тим більше біля столу збиралося підпилих слухачів, новина повторювалася з вуст у вуста, відвідувачі приходили і відходили, розносячи Бобринцем незвичайні пригоди до того мало відомого тракториста-екскаваторника Віті, тепер вмить популярного за один вечір місцевого графа Монте- Крісто. Навіть буфетниця захопилася розповіддю так, що безплатно дала розповідачу пляшку "Плодоягідного'' та кілька гарячих біляшів на закуску. Уже вночі добряче ''накачаного'' шукача скарбів відвели додому - благо, жив він трохи не через дорогу від ресторану, на першому поверсі якого і розміщувалася ''Кулінарія''.
...Вранці ще за напівсонним і непохмеленим механізатором прийшов міліціонер. У його супроводі хлопець був конвойований у райвідділ міліції, де у кабінеті на нього чекали прокурор району, начальник районного відділу КДБ та голова райвиконкому.

Механік виявився чоловіком хоч і молодим, але кмітливим. Він відразу усвідомив, що любителі ''чорнила'' у кулінарії - це одна компанія, а присутні у кабінеті начальника райвідділу міліції - зовсім інша. Передбачаючи перехресний допит, учорашній бобринецький граф Монте-Крісто повернувся у колишнє лоно і став звичним трактористом. На пропозицію прокурора повторити фантастичну розповідь про ''чорну Волгу'' та такого ж кольору скриньку, той  повідомив - після роботи він, втомлений і голодний, прямуючи у кулінарію, завернув на ринок і шарпнув залпом дві склянки міцного портвейну, від чого відразу зашуміло у голові. У буфеті випив відразу ще одну і голова стала наче макітра - молов, сам не знаючи що, не пам'ятає зараз практично нічого. І тепер готовий розповісти, як все було насправді.
...Біля кладовища дійсно зупинилося авто. Тільки не чорна ''Волга'' з київськими номерами, а звичайне таксі з Кіровограда. З нього вийшли дві інтелігентного виду середнього віку жінки у моднячому одязі, підійшли до тракториста, представилися кандидатами наук з Києва. Прибули вони у Бобринець для розслідування листа про скарб, у існування якого не вірять, але перевірити мусять. Він начебто захований он в тій могилі, де стоїть авто. Жінки дали трактористу 5 карбованців (не 50, як казав учора), попросили лезом бульдозера зсунути землю з могили, що переконатися, що там нічого немає. Розповідач  швидше з поваги до столичних гостей, ніж за гроші, погодився. Коли прибрали ґрунт, під зарослим травою і бур'яном горбиком присутні побачили гранітну плиту. Здивовані жінки переглянулися, обидві зблідли. Пошептавшись, попросили трохи зсунути й плиту. Перед очима присутніх постала неочікувана картина. Плита була явно рукотворна, обтесана, вкладена на обшліфовані річкові камінці (гальку). Ті, у свою чергу, лежали на стінках, викладених кам'яними бруківками, якими вкриті вулиці міста. На такій самій підлозі чітко виднілася прямокутна світла пляма, що свідчило про розміщення на цьому місці якогось предмету. Сама яма була порожня. Явно збентежені і розгублені кандидатки наук попросили тракториста відновити могилу, подякували за роботу, живенько сіли в авто - і тільки курява знялася...
Допитували учотирьох механізатора кілька годин. Переконавшись, що Вітя цього разу каже правду, голова виконкому порадив йому негайно, з завтрашнього дня взяти відпустку (голова цьому посприяє) і поїхати кудись до родичів чи знайомих, відпочити тижнів два, доки вщухнуть пристрасті. І ні в якому разі не говорити на тему скарбів, особливо остерігаючись газетярів. Досить того, що Бобринцем вже гуляють неймовірні брехні про золото чи то гетьмана Полуботка чи кошового отамана Петра Калнишевського, ба навіть самого Нестора Махна. І - про чорну ''Волгу'', яка вивезла у невідомому напрямку скриню з неймовірним скарбом.
Коли М.Матівос вийшов з виконкому, маючи намір встигнути на останній рейс автобуса, до нього підійшов незнайомець у солом'яному брилі, білій полотняній сорочці і люб'язно запитав, чи не має він бажання дещо довідатися про долю чорної скрині. Якщо так, порадив Юрію Миколайовичу зупинитися на ніч у готелі, вранці зайде за ним - він працює нічним сторожем у одній з контор поблизу. Власник солом'яного бриля зведе його з дуже цікавою людиною, яка знає про скарб усе...

«Ледь встиг я умитися, як до готелю прийшов сторож у солом'яному брилі. (Звали його, здається, Володимиром Івановичем). Він повів мене до себе додому, дістав з погреба невелике відерце з бубирями (така найсмачніша у світі риба водилася колись у наших річках), пляшку ''своєї'', тобто самогонки, настояної на степових травах. ''Без цих предметів розмова не вийде'', - пояснив. Дід хоч і сотню вже ''розміняв'', але перехилити чарчину любить, лиш після третьої стає говірким. У старезній хатині, що вікнами вгрузла у землю, над самою річкою Бобринкою, яку ще називають Чакоклією, нас зустрів кремезний височенний на зріст сивовусий чоловік, взутий чи то у невизначеного виду личаки, чи тряпчані черевики - знайти потрібний розмір взуття для нього проблема. Він дуже уважно подивився на Володимира Івановича, не помічаючи мене. ''Це свій чоловік''. ''У нас усі свої'', - буркнув дід, але сісти запропонував. Спочатку, як водиться, поцікавилися здоров'ям господаря, його хазяйством, далі заговорили про рибу, яку В. І. поставив на примуса смажитися. Дід трохи пожвавішав, коли на столі з'явилася пляшка і полумисок запашної риби, тут же вийшов з кімнати, повернувся з соковитим квашеним кавуном і голівкою такої ж капусти...Аж після третьої дід сказав, що його звати Микитою і поцікавився метою нашого візиту. Володимир Іванович виклав йому усе детально. ''І що ж ти напишеш, хлопче, своєму начальству? - пильно подивився на мене.- Брехав той скаржник аж у ЦК, чи правду виклав. Є той козацький скарб у могилі, чи був''? Скажу відверто - від такого запитання я розгубився. Не встиг зібратися з думками, як дід Микита несподівано запропонував: ''Ану, гайда, до скелі над Чакоклією, тут кілька десятків метрів, там побалакаємо''. Ми з Володимиром Івановичем ледь встигали за старим Микитою. Дід щось уважно розглядав на густо подзьобаній і вкритій кіптявою стіні скелі. ''Сліди злочину ховали, іроди, щоб ніхто не міг розпізнати... Уважно дивіться і слухайте. Оці дві паралельні смуги на камені відображають сліди коліс козацького воза. Цятки поміж ними - відбитки ратиць волів, ними визначимо напрямок руху воза. Позаду напівзігнута смужка - то батіг, начебто загублений. Кінчик його точно вказує на єврейське кладовище. Там он, внизу видно цифру. То - кількість кроків, які слід відрахувати звідси до місця схову скарбів. У ті часи там ніякого єврейського кладовища не було, як і самих євреїв, проходив кордон між землями запорожців і турків, існувало невелике поселення козацького полковника. У його садибі й заховали січовики скриню. Її пробували розшукати ще москалі Катерини ІІ, вони все перерили, але в іншому місці - таких горбиків на берегах Бобринки було безліч, всі схожі між собою. Таїни скелі Чакоклії, ясна річ, вони не знали. Як не знали її червоні розбійники, які теж шукали десь у 1920-му. 
Дід Микита раптово замовк і запропонував повернутися до нього ''доїсти бубирців''. За столом я насмілився запитати - листа у ЦК написав він. ''Хто б відважився?- несподівано різко відповів старий. - Невідомо було, як відреагує на сигнал влада. Мені втрачати нічого, я своє віджив, тим більше термін ''язичника'' відбув''. До чого тут язичництво, хотів запитати я, і взагалі вірування? Дід Микита немов прочитав мої думки. ''Язичник - то не віра. Зараз про такі речі не говорять і пісень не співають. Ви чули таку? Він чи то співав, чи розтягував слова, від яких у мене пересохло горло:

Катерино, вража бабо, що ж ти наробила?
Степ широкий, край козацький та занапастила...
Багатому розпродала від краю до краю,
А бідному зоставила те, де поховають.
Встає хмара з-за лиману, іде дощ із неба, 
Зруйнували Запорожжя - того тільки й треба.

Чули таку пісню? А про розтоптану москалем землю України чули? Ось що я вам скажу, дорогенькі. Я у цій халупі поселився не так давно, вона батьківська, років десять порожньою стояла. Я з неї вийшов ще перед 1-ю світовою війною, у війську царському служив у Єлисаветграді. Після революції там залишився, одружився, працював на Ельворті, на старості сторожем у Кіровоградському краєзнавчому музеї, жив напроти на Верхній Донській. Як німець у 41-му прийшов до міста, начальство дало команду працівникам музею позабирати експонати додому і переховувати. Коли у січні 1944-го повернулася радянська влада, ті речі наказали повернути. І повертали, можливо не всі і не все, але.. А вечорами, коли темніло, дехто санками вивозив з музею у невідомому напрямку. Я все це бачив, зробив зауваження...Знаєте, хто такі стукачі? Ото ж бо...Словом, обшук робили у мене, знайшли зошита з такими піснями. І загримів я по статі 58 -10 Карного Кодексу на повну катушку - десять років без права листування, за ''язик'', тобто антирадянську пропаганду. Добре, що зраду батьківщині не пришили. Нас у таборі називали ''язичниками''. Відсидів від дзвінка до дзвінка. Повернувся й почув, що могилу з скринею таки викрали. Не знаю - хто, і за яких обставин, у Бобринці про це або ніхто нічого не знав, або мовчав, бо боявся. Розповідали люди - частенько тут вешталися якісь чи то шахраї, чи пройдисвіти, особливо з Кіровограда, якийсь начебто електрик на мотоциклі у сірому шлемі тинявся по хатах, цінні речі видурював. Скільки було таких - підводою їздили, свистки глиняні, іграшки саморобні на харчі міняли.А листа я писав у різні інстанції - кортіло пересвідчитися, чи викопали скриньку? Кому вдалося прочитати схему на скелі. Адже поцюкали і закаптили її недарма».

Ось таку бобринецьку пригоду повідав  заслужений журналіст України, сучасний кропивницький краєзнавець Ю.М.Матівос.

Епілог

4 січня 1994 року на першій сторінці обласної газети ''Кіровоградська правда'' була опублікована розширена інформація під заголовком ''Чиїми будуть цінності''? У ній йшлося про неймовірні скарби, виявлені у підпільного кіровоградського мільйонера електрика Олександра Ільїна. Підписаний матеріал Ю. Горицвітом. Це літературний псевдонім Ю.М.Матівоса.  Матеріал миттєво облетів усю країну, потім і світ. Сьогодні Ільїну ставлять пам'ятники, пишуть про нього романи, ставлять кінофільми. Хочеться запитати - звідки ті та інші унікальні, незмірні й неосяжні речі взялися? Чи не пов’язана діяльність підпільного колекціонера Ільїна з бобринецькою чорною скринькою…