Сторінки

Характерники і наш край

                            Характерництво і наш Бобринецький край

  Тема характерництва завжди була не публічною. Як у старовину, так і зараз характерники ніколи не афішують про свої здібності. Їм це не потрібно. Вони завжди відчувають людину, яка потребує їхньої допомоги. Вони самі вирішували і, мабуть, вирішують зараз, до кого поспішити на допомогу. Навіть у наш час  можна почути: "З ним не заводься. Він характерник... " Але зараз такі слова давно вже стали рідкістю. Як говориться - "перевелася земля наша ..." Втім, я поспішила з таким визначенням.
Степами нашого Бобринецького краю ,  колись Дикого поля також ступали ноги характерників, адже  Бобринеччина повноправно може вважатися козацьким краєм.
Хто ж такий характерник ? Що ми сьогодні знаємо про характерників. Український історик Дмитро Яворницький так описує їх у одному зі своїх досліджень: «...серед них завжди були так звані "характерники", котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі "характерники" могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих "верцадел", жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав'язаних чи навіть зашитих мішків, "перекидатися" на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов
Відомо, що їх ще в народі називали галдовниками, химородниками. Різниця в назвах залежала від напрямків діяльності характерника, а також від його майстерності, рівня його підготовки. І, хоча існує думка, що серед характерників не було жінок, насправді - це не зовсім так. За часів Київської Русі жінок-характерниць називали терміном "поляниця". Відомо, що в охороні Великого князя київського Святослава Хороброго були тілоохоронцями ці загадкові жінки-амазонки, характерниці-"поляниці". У військовому мистецтві вони ні в чому не поступалися чоловікам, зате вміли багато такого, що було недоступно звичайному воїну-русичу.
Я. П. Новицьким, Д. І. Яворницьким та іншими краєзнавцями опубліковано чимало переказів про характерників та їхнє мистецтво: Запорожці були характерниками. Оце як схочеться їм спочити серед степу, то вони поставлять коней хвостами до хвостів, повстромляють між ними ратища і давай у карти грати. А ляхи побачать здаля, добіжать до запорожців та й обминуть: їм покажеться дубовий байрак.
Куля їх не брала. На Дніпрі, було, простелять повсть і йдуть... Повстають серед степу, поставлять відро води та відро горілки і кружать собі горілочку. Гульк — аж ось і орда! Вони тоді один за одним — чабульк! чабульк у воду та й були такі. Випірнуть, було, аж у Херсоні або й далі...
Про те, що запорожці-характерники вмий перевтілюватися у вовків також згадувалося. Могли також, навести на ворогів таку ману, що ті самознищувалися. Вміли і лікувати, включаючи аж воскресіння. Вміння своє передавали не синам чи то друзям, а лише достойним і здібним. Характерників попи ніколи не ховали, а ховали їх запорожці по-своєму: клали в яму, забивали в груди осиковий кілок і печатали, засипали землею.
Характерниками були козаки, які, за сучасним визначенням, володіли екстрасенсорними і паранормальними здібностями: телепатією, яснобаченням, здатністю до гіпнотичного впливу. Існує чимало легенд про те, що козаки-характерники володіли до того ж і здатністю до подорожей у Наві, тобто - до подорожей в потойбічному світі.
За переказами - козаків-характерників готували з дитячого віку. Мабуть, досвідчені характерники могли розрізняти з пелюшок юне дарування. Хлопчик на довгі роки ставав джурою (служкою) такого козака-характерника. Але слово "служка" не передає точного значення обов'язків такого хлопчика. Хлопчик поруч з учителем осягав премудрості древніх знань. Учитель передавав учневі ті знання, якими він сам був навчений своїм учителем. Процес навчання розтягувався на багато років і був системою психофізичної підготовки, яка включала в себе магічні ритуали, а також обов'язкове навчання військовому мистецтву. Коли вчитель-характерник бачив, що учень вже готовий, відбувався ритуал посвячення його в характерники. Традиція була така. Рубали просіку в густому лісі. Повалених дерев з неї не прибирали, рубали тільки сучки. Наприкінці цієї просіки обирали два дерева на відстані двох метрів, які нахилялися один до одного, роблячи щось на манер ножиць або хреста, а потім, розрубавши посередині пов'язували верхівки дерев. Виходило щось на манер цифри вісім, але зі зрізаним низом. На перехресті тієї вісімки темної ночі запалювали білий яскравий вогонь. Через рівні інтервали часу кричав пугач. Козака переводили у стан сновиди, в якому він і повинен був пройти просікою на той вогонь.
Коли козак збивався з дороги - пугач замовкав. Так вказувався шлях. Завдання було одне - пройти в ті "ворота", за якими приходило істинне розуміння навколишнього буття в стані вже "пробудженого сновидіння". Пелена спадала з очей, і характерник вже бачив і розумів справжній стан речей в навколишньому світі.
Які ж функції належало виконувати козакам-характерникам у війську? Насамперед, і, що дуже важливо, вони були, радниками козацької старшини, біда тільки в тому, що козацька старшина, будучи за природою своєю, свавільною - не дуже часто прислухалася до мудрих порад характерників. Найбільш часто козаки-характерники виступали в ролі знахарів, виконуючи функції як швидкої допомоги на полі бою, так і наступного лікарського супроводу, оскільки в козацьких загонах, в більшості своїй, лікарів, як таких не було. Характерники були неперевершеними бійцями, розвідниками. Спеціально навчені козаки в часи запорізького козацтва становили загони пластунів, свого роду спецназ того часу, традиції якого збереглися і після депортації запорожців на Кубань. Навіть звичайний козак - «це не тільки гопак», а людина вільна по духу, до того ж озброєний. Підкорятися випадковим людям було не в його правилах. Але й виставляти себе на сміх козаку не личило. Виходячи з козацького досвіду, він знав, що не виправдати довіри, якщо на нього покладаються, означало вірну загибель. А якщо мова йшла про козаків-характерників - вимоги завжди були значно жорсткіші. У першу чергу від його побратимів-характерників. Літописи, а також билинний епос із глибини століть яскраво свідчать, що вірування, нині зване язичницьким, пронизує все життя наших предків у всіх соціальних прошарках. До наших днів збереглися відомості про волхвів і волхвинь, відунів, віщунів і вещунок, відьмаків і відьом (від слова "відати"), чародіїв та чарівниць, знахарів і знахарок, ворожбитів і ворожок, зільників і зільниць, громників і громовиць ... Зараз навіть складно розділити їх всіх по рангах.
Характерник не міг померти, не передавши свій Дар Відання (знання) хоча б одному наступникові. Так ці знання і збереглися до наших днів.
Вважається, що звичайні люди використовують свої здібності (потенційні) тільки на три, всього на три відсотки... Зовсім інша справа з характерниками. Їм, наприклад, не важко було "замовити" хорошу погоду на необхідний день. Але їм під силу, якщо образно висловитися, не те, що хмари розігнати - гори можуть звернути! Характерники постійно, з допомогою вчителя, удосконалювалися у своїх здібностях, розвивали їх у собі. Вони жили (і живуть) в єднанні з Природою, вшановували древніх богів Сонця, Води і Землі - Ярила, Перуна, Ладу, пробуджували, розвивали свій Дух, розкривали природні здібності, вчилися розуміти світ і користуватися його силою - на величезних відстанях бачити і відчували, передбачали негаразди і діяли на їх попередження.
Відомим характерником, що народився на нашій Бобринецькій землі був керівник гайдамацького повстання Максим Залізняк. Хлопчина зявивсвя на світ у селі Івківці бл.1740 року.
Після смерті батька Максим жив близько року у своєї старшої сестри, котра була заміжня за мешканцем містечка Медведівки. У віці 13-ти років, Залізняк пішов на Запорозьку Січ, де був приписаний до Тимошівського куреня. З 1762 року працював на рибних промислах на Дніпрі. Наймитував в Очакові. В1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині. [Див. рапорт отамана Тимошівського куреня Василя Коржа від 2 липня 1768 р.]  Але незабаром з'ясувалося, що в Холодному Яру, в урочищі поблизу Мотронівського монастиря під Чигирином табориться ватага гайдамаків, а керує нею Залізняк. Під його проводом спершу було тільки 18 повстанців. Але незабаром усі навколишні ватаги почали йти під його руку. Перш ніж вдатися до серйозного виступу в районі рідної Медведівки, Залізняк влаштував у монастирі ритуал освячення козацької зброї. Так ось, освячення зброї відбулося, а разом з ним відбулося й освячення гайдамацького руху в Україні, славетної і водночас, жахітливої Коліївщини. Повстанці Залізняка успішно розбили польські гарнізони в Жаботині, де місцевий сотник Мартин Білуга перейшов на бік Залізняка; в Корсуні, Богуславі, Черкасах, Лисянці, по багатьох інших містечках і селах. І скрізь українці приєднувалися до його загонів, радо допомагали в боротьбі з поляками. Як-от у фортеці міста Лисянки. Тут гарнізон був готовий до відсічі гайдамакам, проте місцеві жителі-українці напали на прибрамну охорону, перебили ЇЇ і відкрили ворота.
Один з очевидців славнозвісної Коліївщини, німець Мітляр, котрий на той час проживав в Лисянці, розповідав своїм внукам, як застосовував характерництво Максим Залізняк при штурмі Лисянки: "козаки всі як є, вдарили ножами навхрест один з другим, отак підняли повище голови та й ударили навхрест ніж об ніж. Казав дідуньо, що ніхто не знав для чого то воно чи, то в них була така присяга, чи то може знак щоб зрадник польський відчинив браму, бо як тільки ото вони тими ножами похрестилися, забрязкали, то зараз брама до муру й відчинилася. Був зрадник. А як увійшли всі гайдамаки в мур, то там багато поляків й покаменіло, отако й диха й дивиться, а нічим не волода й не говорить...".
Закономірності зазначеного вище втілення особливо чітко проступають у народній канонізації другого, ближчого до сучасності лицаря великого — Семена Палія. 
Яке відношення має Семен Палій до нашого краю? Виявилося безпосереднє.
Розкриємо другий том літопису Самійла Величка. У примітці до рядка "повертаючись отак, несподівано зіштовхнувся він (татарський султан Онит. — Ю.М.) на долині Кодими, у степах... з козаць­ким військом, що було при Палію...", сказано: "Кодима — місцевість уздовж р. Кодими, притоки р. Громоклії, яка впадає в р. Інгул". Назву річці дали переселенці з теперішньої Одесь­кої області, де тече річка Кодима, на ній розташовані міста Балта і Великий Бобринець.
Так от, у вересні 1663 року у долині Коди­ми, Великого Бобринця,  зіткнулися тата­ри згадуваного султана з військом Семена Палія. У дводенному запеклому бою багато поганців було вбито й поранено, і вони відступили, зазнавши значних втрат і ганьби, повідомляє літо­писець. Про важливість пере­моги на Кодимі свідчить те, що царський уряд щедро нагоро­див полковника Палія сукном кармазином, китайським шов­ком, двома парами соболів, дорогоцінним хутром чорних лисиць. Кожен козак Палієвого полку отримав по сто єфимків — тогочасних карбованців.
Згідно з легендами Запоріжжя, Семен теж дуже рано, хлопцем ще, потрапив на Січ. Ледащо було! Так у дурнях собі й жив. Усе в попелі валявся, від того й прозвання одержав: Попільник. Коли підріс, залишили його старші одного разу на Січі добро доглядати, а самі пішли в похід на орду. Доглянув недобре, бо спалив ненароком курінь кошового отамана, за що той і прозвав його Палієм. Але кошовий хлопцеві провину простив: через те, по-перше, що зумів втекти від нещадної козацької погоні; по-друге, назад вернувся й прощення попросив. А по-третє, розказав — єретичний син! — кошовому та козакам цікаву придумку: як серед плавнів блукав, чорта застрелив і чарівну рушницю за те отримав від Ангела чи Діда (характерника). А ще, буцімто, попросив у Бога через того Ангела життя — як у Місяця, а перемог — над тими, кого об'їде конем... Дотепний, свій хлопець! 
Від того та від богатирської сили й щастило надалі Палію. Семен Палій за легендами козаків-запорожців — великий вояка та великий знаюка. Собакою обертався, очі ворогам відводити вмів. Кулі його не брали, пробиваючи лише одіж. Об'їде, було, вороже військо конем — і те змішається, воювати не може. А то ще стане на могилі немов спис із білим хрестом — «то й амінь» ворогам... І було то від Бога, а не від чар. За те його згодом на Січі полковником призначили і кошовим отаманом обрали.
Бив він, як належало, турок і Крим воював. Хоча й «звільнив він Гетьманщину від ляхів», але політика легендарного Палія не дуже цікавила: орієнтувався на совість і честь.
Аналіз наведених вище відомостей почнемо з того, що легендарний (дійсний значно відрізнявся від того) Семен Палій був вихованцем козаків-запорожців і всотував найкращі їх якості, а тому зміг досягнути найвищих ступенів у січовій ієрархії: характерництва, кошового отаманства, полковництва. Ці ступені забезпечувалися глибокою й міцною традицією, яка неодмінно передбачала мужність та людяність, справедливість та чесність до своїх — разом зі зверхністю до ворогів. Усіма цими якостями Палій був наділений сповна. І коли козакам довелося вибирати між рідним, улюбленим своїм кошовим та чужим для них гетьманом Іваном Мазепою — панського роду та вишколу, який відверто зневажав запорожців та ще й віддався чужинським загарбникам, — то вибір їх був безперечно на боці Семена Палія. Жодні політичні міркування не могли тут завадити, а оцінка народної мудрості з позиції таких міркувань — поверхова і хибна. Легендарний Палій — образ не політичний, а етнокультурний.
Культура та історія  нашого краю сягає сивої давнини. Чумацький шлях проходив через Бобринець. Цим шляхом доставляли сіль з Криму.  Шлях той є  довгим. Степ пахне чебрецем і рутою, гірким полином, хилить під гарячим сухим вітром на пагорбах і в долинах хвилі білого ковилю, стелиться під колеса возів і гарб, які котяться вибитою дорогою за далекий обрій. Вночі накидається на степ зоряний намет з Чумацьким Шляхом, а далі ... Чи то по степовій дорозі, чи то небом тягнуться чумацькі валки, хто знає, хто знає!
Повільно їдуть запряжені волами вози (мажі), не спішно ведуть розмову чумаки – день за днем, ніч за ніччю... Поки до того Криму дійдеш, поки додому повернешся, стільки жахів в дорозі трапиться, стільки дрібних несподіванок чекає: то яри-балки, дощами вириті, то дрібні річечки з підступними замуленими бродами, то вітер-суховій налетить із вихром піщаним, а то зустрінеться раптом людина з шаблею або пістолем і з оком не чистим. Під вечір, сівши біля багаття, розповідають чумаки історії про відьом і вовкулак, про добрих і злих чаклунів, про козаків-характерників, які вміють і себе, і товариша захистити від біди. Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає, бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить – на смертному ложі або в годину лиха, перед січею смертельною. І називається ця козацька бойова наука – СПАС Великий. Вона полягає в тому, що людині, яка володіє Спасом, ніхто не може заподіяти великого зла. Характерник у стані спаса володіє своїми емоціями, не втрачає аналітичного мислення. Він здатний прогнозувати в численних варіантах майбутнє - від сотих долей секунди в рукопашному бою до багатогодинних, багатолітніх передбачень, він не відчуває фізичної болі, він здатний керувати психічною енергією не тільки своєю, але й противника.  Звідки це до нас приходить, є дві відповіді. Перша: у спадщину. Друга: Бог дав. У стані спаса людина може перебувати близько 9 годин, виконують роботу із надзвичайними навантаженнями. Потім відбувається вихід із стану з відчуттям легкої втоми. Людина, яку хоч раз було введено у стан спаса, може потім самостійно при вольовому зусиллі знову увійти в цей стан для проведення сеанса зцілення, ясновидіння та іншого. Більшість людей, які входили у стан спаса заради цікавості, з часом втрачають здібності, набуті ззовні. Простій людині знати цю науку не дано, та й не під силу їй це...
Чумаки переповідали , що ведуть десять чумаків обоз у сто возів, і їх ніхто не чіпатиме, хоч і чисте золото будуть везти через всю країну. І справа не в тому, що вміють вони битися як кулаком, так і ножем, шаблею або сокирою, влучно стріляти з пістолів і рушниць. Головне, щоб був серед них один з тих, хто вміє, як фокусник-гіпнотизер, відводити злих людей від себе і від валки.

Тож, чумацьким шляхом, через Бобринець, пройшов не один запряжений волами віз , який охороняв характерник.
І лише сивий степ знає скільки їх залишилося підкоряти  наше Дике поле.


                                                                                                                   

Немає коментарів:

Дописати коментар