10 МІФІВ ТА РЕАЛЬНОСТЕЙ ПРО БОБРИНЕЦЬ

Міф 1. Бобринець - промислове місто.

Наприкінці XIX ст. в місті діяло 118 промислових і торговельних підприємств з щорічним оборотом 787 тис. крб. Найзначніші з них — два чавуноливарні, 10 колісних, два шкіряні й миловарний заводи. Крім того, працювало 3 парових, 2 водяні млини, 15 кузень. Це були переважно дрібні, кустарні підприємства з 1—10 найманими робітниками. 1892 року засновано завод сільськогосподарських машин. Торгівля продуктами сільського І господарства зосередилася в руках скупщиків з Єлисаветграда і Миколаєва. У місті було 95 лавок. Щороку відбувалося 5 ярмарків, тричі на тиждень — базари.

З розвитком капіталістичних відносин Бобринець стає одним із значних ринків найму сільськогосподарських робітників. За період 1893—1900 рр. тут зареєстровано 48 700 заробітчан.

Основним напрямом сільськогосподарського виробництва в Бобринці початку XX ст. було землеробство і скотарство; у промисловості — фургонно-колісна, ковальська, взуттєва, швейна галузі. Діяли 48 дрібних фабрик і заводів, на яких було зайнято 84 робітники. На одному з найбільших підприємств — паровому млині, працювало 15 робітників. Вони щорічно переробляли 50 тис. пудів зерна. Крім того, у Бобринці було 38 майстерень з 81 ремісником. Для кращого фінансування підприємств промисловці, торговці і заможні міщани-землевласники у 1902 році заснували товариство взаємного кредиту.

В Бобринці на початку XX ст. проживало 18 470 чоловік. Місто мало 43 вулиці і провулки, 4 майдани, 2 сквери. Освітлювалися вони гасовими ліхтарями. Були земська лікарня на 25 ліжок, аптека, 3 аптечні магазини. 

Д.Бронштейн владел небольшим пивоваренным заводом в Бобринце. В 1910 г. на заводе работало 3 человека. В год производилось 8 тысяч ведер пива известных марок "Баварское" и "Пильзенское".  В 1913 г. количество работающих увеличилось до 5 человек, а производство пива - до 10 тысяч ведер. Несмотря на определенный рост, завод Бронштейна был одним из трех самых маленьких из 22 пивоваренных заводов Херсонской губернии, включенных в список "Фабрики и заводы всей России". С началом первой мировой войны в 1914 г. в России была запрещена торговля крепкими напитками, к которым было отнесено и пиво. И хотя с 1 ноября того же года с разрешения военных властей торговля пивом была возобновлена. Пивоваренные заводы оказались в критическом положении. Вероятно, такая же участь постигла и завод Бронштейна.

В післявоєнні роки на промислових підприємствах Бобринця здійснено реконструкцію діючих і побудовано нові цехи. У районному об'єднанні «Сільгосптехніки» розширено цехи для ремонту гусеничних тракторів і ремонті автомобільних двигунів; майже удвічі збільшився випуск чавунного литва. «Міжколгоспбуд» має 2 цегельні заводи потужністю 5 млн. штук цегли на рік, гранітний кар'єр, 2 пилорами, залізобетонний цех. Побутовий комбінат об'єднує швейні бригади для ремонту й виготовлення взуття, перукарні.

Міф 2. Бобринеччина – частина центру Дикого поля.

Дике Поле. Хто і коли ввів такий термін у науковий обіг? Дуже чітко це пояснює Дмитро Яворницький. (Гадаю, авторитет знаного дослідника в наукових колах безперечний). «Польські письменники минулих століть, – пише він, – називали всю землю запорозьких козаків «Диким Полем», іноді «Чисто-полем», «Пусто-полем». Диким полем називається весь простір степів від лівого берега Інгульця до ріки Дніпра.

Населяло цю територію волелюбне і мужнє плем'я уличів – наші предки, які пізніше разом з полянами і древлянами ввійшли до складу однієї з наймогутніших держав середньовіччя Київської Русі. Їх знали візантійські, арабські, європейські історики ІХ–Х століть Порфирородний, Грегуар, Масуді, Баварський. Згодом уличі потрапляють у поле зору літописців Київської держави. «Уличі сиділи по Дніпру», – зазначено в «Літописі руському», – до 825 року. «І було множество їх… і єсть городи їх і до сьогодні». Уличі мали, за визначенням Баварського, на своїй території 318 міст. Значна частина з них була розташована у верхів'ях Інгулу та Інгульця.

На берегах  річок і селилися люди з давніх-давен. В історичній науці такі поселення прийнято називати городищами, тобто містами в середньовічному розумінні. Вони були оточені ровами та валами для захисту від нападників. Найдавніші українські городища почали виникати в VI столітті, існували до ХІІІ, тобто до монголо-татарської навали, яка чорним смерчем пронеслася над вільними степами, усе знищуючи на своєму шляху.

Сліди городищ, що свідчать заселення території Кіровоградської області, є. За свідченням наукових джерел, їх у цій місцевості розшукано 96. Підкреслю, саме городищ VII – XIII століть, періоду утворення і розквіту Київської держави.

Одне з найбільших таких поселень знаходилося практично на околиці сучасного обласного центру поблизу поштового шляху на Бобринець, біля Водяної балки (район сучасної Масляниківки). Городище мало кільцеподібну форму, з виходами на схід і захід. Його захищали ряди бокових валів. Окружність головного валу складала близько 140 метрів, бокових – до 35 метрів кожен. У південно-західному напрямку був обладнаний майдан, східний вихід захищала яма.

Справжній комплекс городищ знаходився на території сучасного Компаніївського району. На території райцентру на березі річки Комишуватої – Сугоклеї виявлено два поселення, ще одне на шляху на Софіївку біля Великої могили. «Архітектура» їх має спільну для всіх городищ схожість: захисні вали та рови, наповнені водою, майданчики для проведення зборів.

Як бачимо, поблизу Бобринця знаходилися досить значні поселення. У дике поле цей квітучий край перетворили загарбники. Але ненадовго. Уже в кінці XV століття на вільні землі потяглися переселенці з Лівобережжя. «Перейшов Вись, тільки п'ятами блись», – склав народ приказку. У цих краях зароджувалося українське козацтво.

Крихітки досліджень В.Ястре­бова, Д.Телєгіна, В.Антоно­вича, Н.Яковенко, Г.Семеська, Д.Кобифи, В.Кабанця підтверджу­ють факт, що у межиріччі Сугоклія (Жовта вода) та Бобринки (Чакоклія — чиста вода у перекладі з тюркської мови) існувало торгове хліборобське поселення, такий собі "міс­точок" між слов'янськими і тюркськими общинами.А археологічні знахідки ка­м'яної доби в районі села Піщане та міської Володимирівської балки - що в часи сивої давнини тут було квітуче поселення полянських та угличських пле­мен.

Міф 3.  Одним з найголовніших міфів стародавніх міщан Бобринця залишаються катакомби підземного міста –Велеса.

 Підземні ходи  в місті справді існують. Але щодо їх по­ходження і призначення є кілька версій. У 60-70-х роках минулого сто­ліття здійснювалися спро­би їх дослідити. Резуль­тати підтвердили, що від річки Бобринки, під міс­том, циклічними колами на глибині 3-5 метрів ка­такомбним методом було вирито близько 50 кіло­метрів ходів.

На думку Г.Лашкула,  ці ко­мунікації було побудовано з метою захисту краму від пограбувань, для пере­ховування людей та збіж­жя під час нападів крим­ських татар та інших во­рогів. Будівництво їх про­ходило у три етапи. Ця територія завжди була прикордонною. Тут пере­сікалися стратегічні, вій­ськові, торгові інтереси. Перший етап побудови ходів було розпочато ще в домонгольський період. Другий — у часи козаць­кої, гетьманської держави, адже поряд були класичні зимівники запорожців (на­приклад, в Олексіївці). Для того, щоб захистити, зберегти крам, вони роз­ширювалися, добудовува­лися.   В   ходах   також влаштовувалися склади. Є версія, що у них мог­ли вільно входити ко­зацькі човни із Сугоклії.

Третій етап будівницт­ва — роки правління Ка­терини II. Це час роз­квіту Бобринця. Адже місто розвивалося вже не як прикордонне, а торгове. Ходи мали су­то практичне призначен­ня. Ні коштовностей, ні зброї там немає, адже це були лише сховища для краму, який потім пере­продавався.

Час від часу на по­верхні утворюються прова­лини. Деякі бобринчани натрапляють на них при за­будові. Але досліджувати їх нині неможливо, бо склепіння — глиняні і без­пека підземелля від часу, тектонічних процесів пору­шена.

Міф 4. Бобринець – єврейське містечко.

На 1856 рік в Херсонській та Катеринославській губерніях було створено 35 єврейських колоній з населенням 25693 чоловік. В Бобринецькому повіті така колонія мала назву Громоклій. «Колония стояла в степной глуши, вдали от больших дорог, городов и людных селений - 75 верст до уездного города Елисаветграда и 40 верст до ближайшей железнодорожной станции Новый Буг, построенной в 1870-х гг. Колония была основана в 1857 г. 16 семьями евреев-переселенцев на 547 десятинах . Семья Бронштейнов была среди первых семей, поселившихся в новой колонии. Прямых указаний на этот факт нет, однако Троцкий пишет о том, что его отец Давид 1847 г. рождения прибыл в Громоклею мальчиком.  Это позволяет утверждать, что семья Бронштейнов поселилась в Громоклее в 1857-1858 гг».

Єврейське населення в містах Херсонської губернії та його представництво в міських Думах в 1881 р.

Міста	Кількість населення	В. т.ч. єврейсь- кого	%	Гласних в Думі	В т.ч. євреїв	%
Єлисаветград	43299	13000	30,02	72 24	33,3
Вознесенськ	11297	4900	43,37	36 12	33,3
Бобринець	9719	2503	25,75	30 10	33,3
Ольвіополь	3455	348	10,1	42 10	23,8

Євреям-батькам часто доводилося вишукувати спосіб, як обійти обмеження і влаштувати до гімназії власну дитину. Як писав про це Троцький: “Обмеження доступу євреям до середньої та вищої освіти внесло тривогу і смуту в єврейське суспільство і призвело до корупції шкільної адміністрації на місцях. Влаштувати єврейського хлопчика до гімназії чи реального училища вдавалося не тільки завдячуючи посиленій підготовці до іспитів, але нерідко через прямі чи непрямі хабарі шкільному начальству. Більш заможним єврейським сім`ям доводилося заради пом`якшення “процентних норм” фактично утримувати за власний рахунок християнських хлопчиків, аби підвищити таким чином шанси єврейських дітей бути прийнятими до школи”. Робота вчителів, які навчали в державних гімназіях єврейському закону божому, оплачувалася за рахунок коштів коробочного збору.

Цей та інші фактори змушували євреїв скривати своє походження, тож існує думка, що в дійсності відсоток єврейського населення в місті був значно більшим.

В місті власником крамниць та лавок був Д.Бронштейн (фото), власником млина - Г. Вайнеров,  найбільшим землевласником К.С.Чеченін.

Відділ рукописів АН Украї­ни на початок XX ст. за №8149 трактує: "Бобринец бес­ценный город Елисаветтрадского уезда Херсонской губернии, на каменистых возвышенных берегах реки Чакоклея (спо­койная вода). В 1904 году в Бобринце было - 16700 жителей, 25% евреев, 3 православные церкви, женская гимназия, 8 городских училищ, еврейская школа, 4 синагоги, больница, аптека, библиотека, типогра­фия, 48 промышленных заве­дений, 5 годовых ярмарок, 14 хлебных магазинов, 80 торго­вых заведений. Бюджет состав­лял 75 тысяч рублей (для сравнения: корова — 8 руб., сапоги — 1 рубль)".

Взимку  1942-го року за розпорядженням полковника Гольцмана і начальника гебітсжандармерії обер-лейтенанта Еверса жандармерія по-звірячому розстріляла 344 особи єврейської національності на південно-західній окраїні  Бобринця.

Міф 5. Існування  унікальної пам’ятки  природи «Живий коловорот води».

З переказів старожителів єврейської діаспори Й.Я.Каневського, С.І.Андрашкіна та Л.М.Паладія в Бобринці на території нинішнього парку ім. М.Кропивницького, сучасна вулиця Миколаївська та провулок Базарний, 14Х14 кроків від сходу на захід, у самому серці міста, знаходилася жива пам’ятка природи та людської праці СваРода, яка отримала від наших батьків назву «Живий коловорот води». Це джерело-криниця було збудовано Іудохристиянами в кінці ХVІІ на поч. ХVІІІ ст., а очищене й окультоване в 1767-1769 роках. Глибина 20-22 м, ширина 1,5 м. Запас води був невичерпний, оскільки під джерелом знаходиться надпотужне озеро цінних водних запасів.

 Міф 6. Бобринець – місто військових поселень.

         Бобринець з 1834-го до 1865 року був повітовим містом, який на час існування військових поселень заснували з Єлисаветградського та Ольвіопольського повітів. З 1865 року повітове управління було  переведено в Єлисаветград, Бобринець же став заштатним містом Єлисаветградського повіту.

Поліція, суд і тюрма на той час перебували у двоповерховому будинку в провулку Порика, нині в ньому районна поліклініка.

В 1866 році О. Кониський відбував у Бобринці заслання як політичний «неблагонадежный», запідозрений «в стремлении к распространению малороссийской пропаганды». М.Кропивницький згадував: «Бобринець колись був місцем заслання політичних, і в мої часи заслано було туди О. Я. Кониського, з яким я познайомився і учащав щодня до нього. З Олександром Яковичем ми інколи їздили по хуторах, знаходили старих дідів-пасічників, котрі охоче співали нам силу пісень...» ... http://www.golos.com.ua/article/263350

Міф 7. Візитівка Бобринця: рідкісний реліктовий птах - дрофа.

В 1867 році Бобринець от­римав власний герб Російсь­кої імперії, на якому зображе­но рідкісного реліктового пта­ха — дрофу в обрамленні семи снопів пшениці на си­ньо-жовтому фоні.

Фолькло­рист і краєзнавець В.Ястребов згадує, що дрофи були, як шляховий вказівник: "Если вдоль дороги по полям бега­ют смешные толстые пти­цы, значит до Бобринца неда­леко".

Міф 8. Бобринечина –  духовна колиска українського реалістичного театру.

З другої половини ХІХ століття помітно пожвавилося культурне життя краю. Багата і щедра земля Бобринеччини стала колискою, в якій виплекались корифеї українського театру Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. У 1864 році в тимчасово обладнаному під театр приміщенні відбувалися спектаклі трупи Л. Млотковського. Діяло кілька самодіяльних театрів. На бобринецькій сцені виступали найвизначніші діячі старого українського театру — М. Кропивницький, , П. Саксаганський, М. Заньковецька, І. Тобілевич, М. Садовська-Барілотті і М. Садовський.

 Керував художньою самодіяльністю в Бобринці Сочеванов Микола Іванович. Після 1917 р. створив тут же перший на Єлисаветградщині радянський театр, організував сільські драматичні гуртки. Бандурист. Зіграв ролі бандуриста у фільмах «Іван Франко» та «Дорогою ціною».  З М. Сочевановим, що керував на той час місцевим аматорським колективом, пов’язаний і останній гастрольний приїзд М.Кропивницького до Бобринця у травні 1909 року, за кілька місяців до смерті.

Жив в останні роки і  працював на бобринецькій сцені Заслужений артист України Левицький Вадим Петрович.

Худож­ник Ілля Рєпін сказав проро­чу фразу: "Реалістичний ук­раїнський театр народився не під Києвом і не під Львовом, а під скирдами вільного сте­пового міста Бобринця."

Міф 9. Легенда про нерівний бій татар та козаків на роздоріжжі Чорного  Клобутського шляху з татар до Чорнолісся.  Дуплонатова козацька могила.

Історична пам'ять бобринчан згадує Чорний або Ктобутський шлях, якому проходили татари у Чорноліс, залишаючи позаду замордованих степівчан та знищені вщент села. Обабіч Клобутського шляху на дорозі Витязівка — Бобринець і сьогодні височіє мовчазний доказ тих часів — Дуплонатова козацька могила, де вічним сном по­кояться славні лицарі свободи — козаки. Легенда гласить, що тут росло три дуби-велетні. У одному із них було дуп­ло. Зустрілись на полі битви нерівні сили татар і козаків. Порубали вороги наших хлопців, яких було значно мен­ше. Ціною влас­ного життя молодий козак встиг сховати у дуплі ко­зацький скарб. Допомога при­йшла запізно, зате козаки помстилися татарам за смерть своїх мужніх брат­чиків. На місці кривавої січі насипали курган, а з дубів витесали хрести на честь Святої Трійці, які ще довго сто­яли край битого шляху, нагадуючи про пролиту кров і віддане життя заради рідної землі.

Записки полковника Данила де Баскета підтверджують зміст легенди про трьох дубів – велетнів, про дупло – схрон (звідси і назва – Дуплонатова) , про бій взимку 1697 року  між татарами та козаками, про те, що саме козаки насипали могилу шапками, а з дуба витесали три хрести.

За переказами старожила Присяжного М.М., Чорний шлях називали Миргородським чумацьким шляхом до Криму, а поруч із джерельцем, витоком річки, чи то  рукавом витоку, як стверджують краєзнавці – географи, стояла корчма. Тут зупинялись чумаки, щоб перепочити, саме  на цій місцині набратись сили, напитись чистої джерельної води.

За реєстром 1697 року ці землі належали Вольностям Запорозьким. А професор історії, наша землячка Наталія Яковенко називає курган «Сторожем степу», мовчазним свідком далеких часів.

Міф 10. Бобринка була глибокою, повноводною річкою, по якій ходили човни торговців та завойовників. Дно річки хоронить в собі дорогоцінні скарби тих часів.

Річка Бобринка  (Чакоклія – «чиста вода»),  бере початок  ліворуч Дуплонатової могили, у неповторному місці на роздоріжжі Чорного  Клобутського шляху з татар до Чорнолісся. ЇЇ чистий джерельний струмок припнув до себе спочатку городи, а далі сільські хати. За свідченням історика – краєзнавця Г.О.Лашкула, ця місцина – унікальне природне утворення, що нагадує Тризуб, є заповідною зоною земного розлому, вершиною Дикого Степу.

За Д.Телегіним з Бобринки човнами торговці заходили в скритні лагуни – сховища, що були під землею.

Діти 1960-х років народження, були свідками таких подій: з вул..Лесі Українки, вниз до річки заїхав трактор, одночасно з яким , на горі балки, з’явилася чорна «Волга». Невідомі чоловіки спустилися до Бобринки та почали рахувати кроки. Зупинилися біля великого каменю, на якому щодня гралися діти. Трактором зрушили камінь з місця,    викопали  котлован та дістали з нього великий ящик, який швидко вкинули в автомобіль і зникли.

Ходили чутки, що в 70-х роках китайці пропонували розчистити Бобринку та відновити її історичну ширину, але все що вони дістануть з дна річки , згідно договору, залишать собі в знак винагороди. Місцева влада такої згоди не дала.