Герої не вмирають

 Писаренок Андрій Володимирович

(08.11.1989 - 23.08.2014)

Народився Андрій Володимирович 8 листопада 1989 року в селі Петрівка Компаніївського району. Там же закінчив 11 класів загальноосвітньої школи і відразу почав працювати. Перед відправкою в зону АТО - в особистому селянському господарстві. Гарний, молодий, енергійний, працьовитий, турботливий – так говорять про нього односельчани та знайомі. Він мріяв про світле майбутнє. І не лише мріяв, він сам його будував. Незважаючи на те, що вдома залищалося двоє маленьких діточок, а можливо саме тому, 4 липня він пішов добровольцем захищати Україну і свою родину. В селі Губівка Компаніївського району на нього чекали дружина і двоє синочків 2-х і 4-х років. В Бобринці чекали на свого захисника мама Наталія Павлівна, тато Володимир Михайлович та молодша сестричка Анна. Для них він завжди був, є і буде героєм. Таким тепер знатимемо Андрія і ми, його земляки.
«Книга пам’яті полеглих за Україну» http://memorybook.org.ua/15/lucko.htm

Гаспарян Ігіт

(08.03.1986 - 10.02.2015)

  Ігіта Гаспаряна, жителя села Червонопілля Бобринецького району, знали далеко за межами рідного села, він був веселої вдачі, грав у футбол за рідне село, потім – за свій технікум у Бобринці. Коли був мобілізований, на бронежилет кошти йому зібрала уся громада.

Ігіт народився 8 березня 1986 року у вірменському селі Нор Аманос Астаранського району. Згодом на початку 90-х його сім’я переїхала до невеликого українського села. Закінчив сільську дев`ятирічку, вчився у Бобринці на агронома, займався спортом і художньою самодіяльністю. У квітні був призваний до 17-го батальйону територіальної оборони. 10 лютого загинув на блокпосту біля села Майорськ (неподалік Горлівки) під час бою з диверсійно-розвідувальною групою. В бою також загинув ще один житель Кіровоградщини — сержант Вадим Харті (1987 року народження), родом з Ульянівки.

 Історія загибелі двох кіровоградців 10 лютого, за словами їх товаришів по службі, така: на один з опорних пунктів (а їх у районі Майорську три) напала ворожа ДРГ, диверсійно-розвідувальна група. Вадим Харті, що знаходився в укріплені з бетонних блоків, відстрілювався, знищив командира ворожої ДРГ і загинув у бою сам. Після того в оточення потрапив другий опорний пункт, де у бліндажі знаходився Ігіт Гаспарян і ще декілька людей. Ігіт після чергування ліг спати, його колеги якраз виходили з укриття заступати на зміну. Там їх чекали диверсанти, які підійшли одночасно з трьох боків до цього опорного пункту. Тим двом солдатам, що вийшли, озброєні вороги під дулами автоматів наказали залишити зброю і підняти руки. Вони почали тікати (поруч була лісосмуга), одному вдалося втекти, другого поранили і взяли в полон. На даний момент його вдалося обміняти. За чутками, до полоненого застосовували тортури. Зараз він знаходиться у шпиталі у Харкові.

Ігіт Гаспарян відмовився здаватись ворогу, почав відстрілюватись. Був смертельно поранений пострілом з підствольного гранатомету. Власне, завдяки спротиву Гаспаряна два бійці і отримали можливість зробити спробу втечі. Завдяки Гаспаряну інші захисники блокпосту почули постріли і вступили у бій.

Луцко Анатолій Степанович

(07.05.1985 – 11.07.2014)

Луцко Анатолій Степанович - наш земляк, Герой, старший сержант  Державної прикордонної служби України,  вірний син України, учасник антитерористичної операції на Сході України - який для нас залишиться взірцем мужності, стійкості, тим, хто був не байдужий до долі свої країни, хто плекав надії на краще майбутнє і завтрашній день.

Анатолій Степанович народився  сьомого травня 1985 року.

Навчався в Бобринецькій загальноосвітній школі І-ІІ ступенів № 3.   Після закінчення якої, продовжив навчання в Компаніївському ветеринарному технікумі. У 2005р. був призваний  на військову службу до лав Збройних Сил України, у 2006 році був демобілізований, та за покликом душі залишився служити в війську  по контракту, в Державній прикордонній службі України.

         Луцко Анатолій Степанович -  загинув смертю хоробрих 11 липня 2014 року під час обстрілу позицій прикордонників в Луганській області поблизу пункту пропуску «Довжанський» бойовиками з установки «Град» приблизно о 4:30 ранку. Потрапив під перший постріл в БТР.

Він був відданою своїй справі, відповідальною людиною, з загостреним відчуттям справедливості, для якої завжди основним життєвим принципом було збереження миру й спокою на нашій рідній незалежній Україні.

15 липня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
«Книга пам’яті полеглих за Україну» http://memorybook.org.ua/15/lucko.htm

Вербовий Максим Вікторович

(19.07.1991 – 15.07.2014)

Народився 19 липня 1991 році в  селі Олексіївка Бобринецького району, Кіровоградської області. Навчався в Олексіївській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.

Звання: старший солдат Збройних сил України. Розвідник -кулеметник  Кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення.

Загинув 15 липня 2014 року в в результаті обстрілу терористами з мінометів позицій військових близько села Провалля (Луганська область), пункт прикордонного контролю Ізварине.

 Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 р., “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

 Похований 03 вересня 2014 року, в с.Олексіївка Бобринецького району.

«Книга пам’яті полеглих за Україну»  http://memorybook.org.ua/15/lucko.htm

Волкотруб Віталій Юрійович.

(05.06.1986 – 29.08.2014)

Віталій Юрійович народився  п’ятого червня 1986 року в м.Бобринець.

Навчався в Бобринецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 1.   Продовжив навчання в Кіровоградському  обласному загальноосвітньому навчально-виховному комплексі гуманітарно-естетичного профілю .

 Після закінчення Кіровоградського Державного Педагогічного Університету ім. Володимира Винниченка за спеціальністю  журналістика, пішов на військову службу до лав Збройних Сил України.

Навесні 2014 року став учасником антитерористичної операції на Сході України. Командир відділення – начальник радіостанції відділення управління загону спеціального призначення.

Віталій був мужньою, відповідальною людиною, відданою своїй справі, з загостреним відчуттям справедливості.

Він був люблячим і турботливим сином, чоловіком, братом, батьком.

Волкотруб Віталій Юрійович – загинув 29 серпня 2014 року, під час виїзду колони із зони оточення біля села Червоносільске Амвросіївського району, Донецької області, так званого «Іловайського котла».

В серпні 2014 року був нагороджений медаллю із позолотою “за сумлінне виконання обов’язків під час охорони Дніпропетровського аеропорту”.

 Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 Похований 10 вересня 2014 року в м.Бобринець.

«Книга пам’яті полеглих за Україну» http://memorybook.org.ua/15/lucko.htm

Петрович Віталій  Іванович

(07.03.1981 – 13.08.2014)

Віталій Іванович народився 07 березня 1981 року в  селі Кірово Бобринецького району Кіровоградської області. Проживав в м. Кіровограді.

Звання: молодший сержант.

Посада: Фельдшер медичної служби.

Підрозділ: 34-й батальйон територіальної оборони "Кіровоград-2".

Загинув 13 серпня 2014 р. під час обстрілу з БМ-21 опорного пункту в районі с. Ленінське Донецької області.

Похований: 15серпня 2014 року у почесному для військових місць - на Рівненському кладовищі в м.Кіровограді.

 Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Книга пам’яті полеглих за Україну» http://memorybook.org.ua/15/lucko.htm

                                      

                                      Олефіренко Юрій Борисович

(27.04.1965 – 16.01.2015)

Дата та місце народження: 27 квітня 1965 р., с. Криничувате, Бобринецький район, Кіровоградська область.

Дата та місце загибелі: 16 січня 2015 р., с. Гранітне, Волноваський район, Донецька область.

Звання: Капітан 1 рангу. Дата та місце народження: 27 квітня 1965 р., с. Криничувате, Бобринецький район, Кіровоградська область.

Посада: Командир центру.

Підрозділ: 73-й морський центр спеціального призначення

Обставини загибелі: Дістав тяжких поранень 16 січня 2015 р. у районі Гранітного – Миколаївки, в 40 км від Маріуполя, під час розвідувальної операції з виявлення ворожих позицій та корегування артилерійського вогню. Закривши собою від вибуху мінометної міни трьох підлеглих, Юрій Борисович дістав тяжких осколкових поранень, від яких помер дорогою до госпіталю.

Сімейний стан: Залишилися дружина та дві доньки.

Місце поховання: м. Кіровоград, Ровенське кладовище, Алея Слави (фото пам'ятника).

Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

10 вересня 2015 р. нагороджений почесним знаком "Маріуполь. Відстояли - Перемогли" (посмертно)

Юрій Борисович Олефіренко народився 27 квітня 1965 р. в селі Криничеватому Бобринецького району Кіровоградської області у селянській родині, яка 1974-го переїхала на постійне місце проживання до районного центру – міста Бобринця.

Після закінчення Бобринецької середньої школи у травні 1983 року був призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил СРСР. З 3 травня 1983 р. обіймав посади розвідника-снайпера та старшого розвідника військових частин 83483 та 83391, дислокованих у м. Кіровограді.

Був направлений для подальшого проходження служби до складу Обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан, 20 вересня 1984 р. призначений розвідником-снайпером першого підрозділу спецназу Головного розвідувального управління Генерального штабу ЗС СРСР у складі 40-ї армії – 459-ї окремої роти спеціального призначення (військова частина 44633, м. Кабул). Неодноразово брав участь у бойових операціях, нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу». Завдяки видатним інтелектуальним здібностям під час постійних активних бойових дій досконало оволодів мовою фарсі, вільно спілкувався нею із місцевими жителями, навіть читав вірші і співав пісні.1985 р. був зарахований на надстрокову військову службу терміном на 2 роки до 30 травня 1987 р., 1987-го цей термін був подовжений до 30 травня 1989 року (одним із його однополчан був Олександр Романенко). Згодом обіймав посаду начальника речової майстерні управління 40-ї армії (військова частина 86085).

1 серпня 1988 р. Юрій Борисович вступив до Рязанського вищого повітряно-десантного командного училища ім. Ленінського комсомолу, закінчивши його 1992-го. У подальшому проходив службу у 50-му навчальному центрі спеціального призначення (в/ч 83483, згодом – А-0759, м. Кіровоград) на посадах командира групи, командира навчальної роти, старшого викладача циклу тактико-спеціальної підготовки, начальника штабу і командира навчального загону.

У квітні 2004 року був переведений для подальшого проходження служби до 73-го морського центру спеціального призначення (в/ч А-1594, м. Очаків Миколаївської області), обійнявши посаду заступника командира цієї військової частини.

З 2005 по 2008 рік навчався у Національній академії оборони України на факультеті підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня. З 27 жовтня 2008-го по 30 жовтня 2009 р. працював у складі місії української військової розвідки – невеличкого підрозділу, який брав участь в операціях НАТО у складі литовського контингенту Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (ISAF).

Нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни», багатьма відомчими відзнаками Міністерства оборони України, пам’ятною медаллю НАТО «ISAF». 18 грудня 2010 р. Юрій Борисович Олефіренко був звільнений з військової служби за віком. На заслуженому відпочинку займався громадською діяльністю, був обраний членом правління Кіровоградської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

Влітку 2014 р. добровільно звернувся до військового комісаріату і добився призову на військову службу за мобілізацією, був призначений командиром 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області «Рух опору» (в/ч В-4750, з листопада 2014-го – 42-й мотопіхотний батальйон 57-ї окремої механізованої бригади), протягом трьох місяців перебування на цій посаді він зробив усе можливе для створення і підготовки нової частини і безпосередньо очолював дії її підрозділів у районі АТО.

Після загибелі 16 серпня у районі АТО командира 73-го морського центру спеціального призначення капітана 1 рангу Олексія Зінченка офіцери центру звернулися до командування ВМС Збройних Сил України з клопотанням про призначення на посаду командира військової частини найдостойнішого, на їхню думку, офіцера – капітана 1 рангу Олефіренка. У вересні 2014 р. Юрій Борисович очолив 73-й морський центр спеціального призначення і невдовзі знов повернувся до району АТО. Підпорядковані йому підрозділи морського спецназу успішно виконували бойові завдання зі спеціальної розвідки на непідконтрольній українським військам території, коригування вогню артилерії, виявлення та знищення незаконних збройних формувань. Капітан 1 рангу Олефіренка неодноразово особисто брав участь у бойових діях, завжди був для підлеглих прикладом мужності та професіоналізму.

16 січня 2015 року під час виконання завдання з коригування артилерійського вогню по позиціях бойовиків поблизу с. Павлополя Новоазовського району Донецької області Юрій Борисович за допомогою безпілотного літального апарату виявив місце розташування ворожої мінометної батареї, завдяки чому ударом артилерії ворожу позицію було знищено і припинено інтенсивний обстріл, під яким перебували мирні мешканці села. Проте одним із останніх залпів противнику вдалося накрити спостережний пункт 93-ї окремої механізованої бригади, де перебував капітан 1 рангу Олефіренко.

Ризикуючи власним життям, Юрій Борисович зіштовхнув в укриття трьох військовослужбовців, закривши їх собою від осколків мінометної міни, яка вибухнула у кількох метрах від них – і дістав при цьому множинні тяжкі поранення, від яких помер дорогою до госпіталю.

Щоб проститися з відважним офіцером, на громадянські панахиди, які відбулися у Очакові та Кіровограді, прийшли сотні людей…

У листопаді 2015 р. група з дев’яти народних депутатів України звернулася до голови Верховної Ради України з повторним зверненням, що містить пропозицію про присвоєння Юрію Борисовичу Олефіренку звання Героя України. З

Нагороди

Орден Червоної Зірки

Медаль «Захиснику Вітчизни»

Відзнака «Ветеран військової служби»

Медаль «За миротворчу діяльність»

Медаль «10 років Збройним Силам України»

Медаль «15 років Збройним Силам України»

Медаль «За відвагу»

Медаль «70 років Збройних Сил СРСР»

Пам'ятний нагрудний знак «Воїн-миротворець»

Нагрудний знак «Воїну-інтернаціоналісту»

Медаль «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу»

Пам'ятна медаль НАТО «ISAF»

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

Пам`ять

2 липня 2016 року указом Президента України Петра Порошенка український десантний корабель «Кіровоград» отримав нову назву — «Юрій Олефіренко»

Докладніше:http://memorybook.org.ua/18/olefirenko.htmвання

3

Стороженко  Олег  В'ячеславович

(18.06.1985 – 02.03.2015)

Олег В’ячеславович народився 18 червня 1985 р.

Дата та місце загибелі: 02 березня 2015 р., в районі Маріуполя.

Звання: мічман.

Підрозділ: ВЧ А1420

Обставини загибелі: загинув у Донецькій області у зоні проведення антитерористичної операції під час виконання спеціального завдання по захисту незалежності і територіальної цілісності України.

Того дня, коли сталась трагедія, Олег Стороженко разом з групою оглядали нейтральну смугу між двома фронтами, але сепаратисти порушили перемир’я й із засідки напали на українських військових. Перевага була на боці бойовиків (їх було вчетверо більше, ніж українських військових). Та наші хлопці не запанікували і прийняли бій. Їх обстріляли зі стрілецької зброї та підствольних гранатометів. Одна із гранат розірвалася в середині автомобіля.

Побратим і співслужбовець Олександр Панасейко говорить, що завдяки піхотинцю Стороженку вдалося сформувати ефективний особовий склад на майже ліквідованій військовій частині: «Олег був із тієї частини нашого підрозділу, на базі якого заново формувалась військова частина. Після того як «псевдопатріоти» залишились в Криму і вирішили служить іншій державі…»

Попрощатись із військовим, який загинув за Україну, прийшло близько тисячі містян. Відспівування ж за загиблим, провели у місцевій церкві Святителя Миколая. Звідти хода вирушила на центральну площу міста, де відбулося громадске прощання з Героєм. Поховали Олега Стороженка на бобринецькому кладовищі. За любов до України та подвиг, траурна хода супроводжувалася  вигуками «Герої не вмирають!».

Докладніше:http://persha.kr.ua/kirovogradshhina-provela-v-ostannyu-put-olega-storozhenka-foto/)

Діанов Григорій Юрійович

(21.08.1996 – 31.03.2015)

Дата народження: 21.08.1996 
Дата загибелі: 31.03.2015
Звання: Солдат 

Підрозділ: 14-та окрема механізована бригада
Місце проживання: Бобринець, Кіровоградська область, Україна
Місце загибелі: Піски, Донецька область, Україна 

Сім'я: Батьки, дві сестри, двоє братів

Військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський).

Виріс у багатодітній сім'ї. Родина Григорія переїхала спочатку до села Бобринки, а останні два роки проживала у селі Чарівному.

2014 року закінчив Бобринецьке ПТУ №32, де здобув професію «Тракторист-машиніст с/г виробництва, слюсар з ремонту с/г техніки». Два місяці працював за спеціальністю.

Коли Григорію виповнилося 18 років, восени 2014 року пішов добровольцем до лав ЗСУ на контрактній основі, захищати Батьківщину.

Отримав важкі травми хребта в зоні АТО в результаті вибуху поблизу селища Піски (Ясинуватський район) під Донецьком.

Лікувався в Харкові та у Києві, 20 березня був відправлений на лікування до Німеччини. У шпиталі Бундесверу в місті Ульм (Німеччина) після операції подзвонив мамі, але вранці 31 березня помер.

15 квітня 18-річного захисника поховали у с.Бобринка Бобринецького району.

Залишилися батьки, 2 старших сестри та 2 молодших братів.

Косєєв Сергій Вікторович

(20.02.1983 – 05.01.2017)

Військовослужбовець народився 20 лютого 1983 року в с. Оленівське Верхньоінгульської громади. У 1988 році закінчив Степанівську дев’ятирічну школу, служив водієм в армії з 15.11.2003р. по 26.04.2005р.

31 травня 2016 року прийнятий на військову службу за контрактом на посаду водія транспортного відділення зенітно-ракетної батареї 17 танкової бригади м.Кривий Ріг.

 Обставини загибелі: Загинув від кульового поранення несумісного із життям неподалік смт. Сіверськ Луганської області 15 січня 2017 року. Наступного місяця йому мало би виповнитися 34 роки.

Похований 20 січня 2017 року, в с.Верхньоінгульське Бобринецького району.

http://persha.kr.ua/news/criminal/108263-vid-kulovogo-poranennya-u-zoni-ato-zagynuv-33-richnyj-vijskovyj-iz-kirovogradshhyny.html