Історія нашого краю

З найдавніших часів до кінця XIXст.

Історія  дохристиянського Бобринця далеко не вивчена. Крихітки досліджень  В.Ястребова, Д Телєгіна, В.Антоновича та наших сучасників Н.Яковенко, Г.Семеська, Д. Кобили, В. Кабанця підтверджують факт, що  межиріччі Сугоклія (Жовта вода) та Бобринки (Чакоклія – чиста вода в перекладі с тюркської мови) існувало торгове хліборобське  поселення, такий собі  „місточок” між  слов’янськими і тюркськими общинами.

Архіелогічні знахідки кам’яної доби в районі  села Піщаного, Малої Друкової, Свердлового  та міської Володимирівської  балки підтверджують, що в часи сивої давнини тут  було квітуче поселення  полянських та угличських племен. Краєзнавцями були знайдені сліди мешкання людини кам’яного віку так званої мустьєрської епохи (30-40 тисяч років тому). Це знаряддя праці з кремню, виготовлені руками стародавніх людей. Знахідки зберігаються в місцевому краєзнавчому музеї.

За доби неоліту, більше як 5 тисяч років тому, тут процвітала трипільська культура, про що свідчать знахідки посуду, знарядь праці та побуту тих часів. На межі ІІ-ІІІ тисячоліть трипільська культура раптово зникає.

Довгі часи наші землі заселяли скіфські племена, які на згадку про себе залишили кургани на неозорих бобринецьких степах. Скіфів витіснила середземноморська раса монгольських та тюрських племен, що прийшли з Азії або з півдня.

Мешкало на території краю й слов’янське плем’я уличі. Та після того, як цими землями пронісся страшний чорний смерч монголо-татарської навали , квітучий степ перетворився в Дике поле. Життя на цій землі на деякий час завмерло, але їй судилося вписати одну з найяскравіших сторінок в історії України.

В історії краю помітний слід залишила козацька доба. Нескінченні , багаті рослинним і тваринним світом поля притягували до себе посполитих людей.

Не утримуючи утисків польських і литовських феодалів , тікали вони у незаселені «вольні степи».

Про те, що Бобринеччина повноправно може вважатися козацьким краєм, свідчать такі факти. Дорога з Чорнолісся в Крим пролягла через нинішній Бобринецький район. Тут проходив так званий Клобуцьких шлях. Зліва і справа від нього були зимівники. У працях В.Антоновича є твердження , що зліва над Бобринкою і справа над Гнилим Єланцем та Мертвоводом жили козаки. Вчений наводить такі назки козацьких зимівників: Остапова Балка, Хутір Козачий (поряд із селом Буховецьким), Карасів хутір (поряд з с.Новосамара)

Факт існування земляних горбів, що воздвигнуті на пагорбах степу, незаперечний. Лише в Бобринецькому районі офіційно (станом на початок 2016 року) визнано 124 пам’ятки історії. Серед яких: 4 пам’ятки монументального мистецтва, 29 – архітектури та містобудування, 43 археологічних об’єктів (кургани та курганні групи), відомості про які  внесено до державного реєстру об’єктів культурної спадщини. Так, в 1987 році , дослідник Босакевич С.В. дослідив кургани на територіях Бобринківської, Кетрисанівської, Чарівнянської, Тарасівської, Червонодолинської сільських рад Бобринецького району . Визначною археологічною пам’яткою  району є Дуплонатова могила, біля якої бере свій початок маленька річка Бобринка  (Чакоклія – «чиста вода»),  яка дала назву і місту і райцентру.

За свідченням історика – краєзнавця Г.О. Лашкула, ця місцина – унікальне природне утворення, що нагадує Тризуб, є заповідною зоною земного розлому, вершиною Дикого Степу. За реєстром 1697 року ці землі належали Вольностям Запорозьким. А професор історії, наша землячка Наталія Яковенко називає курган «Сторожем степу», мовчазним свідком далеких часів. Які таємниці тримає Могила?

Скільки людей припадало вухом до її лона, щоб послухати пісню степу чи то самим розповісти їй легенди, які не зміг стерти з людської пам’яті  невблаганний час.

Легенда розповідає, що  на роздоріжжі Чорного  Клобутського шляху з татар до Чорнолісся (тепер Витязівська дорога) стояла корчма, а неподалік  росли три велетенські дуби, в дуплах яких козаки створили поштовий  схрон. Старі дуби ховали в собі листівки козаків, телеграми, різні речі. Таким чином козаки обмінювалися інформацією,  шукали рідних,  передавали військові таємниці. Одного разу між козаками та татарами відбувся смертельний бій. Багато козаків навіки залишилися лежати в рідній землі. Рити яму для поховання побратимів козакам довелося за допомогою підручних предметів, а насипати могилу – шапками.

 Записки полковника Данила де Баскета підтверджують зміст легенди про трьох дубів – велетнів, про дупло – схрон (звідси і назва – Дуплонатова) , про бій взимку 1697 року  між татарами та козаками, про те, що саме козаки насипали могилу шапками, а з дуба витесали три хрести.

За переказами старожила села Бобринки Присяжного М.М., Чорний шлях називали Миргородським чумацьким шляхом до Криму, а поруч із джерельцем, витоком річки, чи то  рукавом витоку, як стверджують краєзнавці – географи, стояла корчма. Тут зупинялись чумаки, щоб перепочити, саме  на цій місцині набратись сили, напитись чистої джерельної води.

У 1765—1767 роках царським урядом проводився перепис населення і господарств півдня України. 1767 року запорізький полковник Андрій Кийнаш доповів Кошу (козацькому управлінню), що недалеко від річки Сугоклія засноване поселення Малий Бобринець.

Наприкінці ХVІІ ст. Бобринець був досить великим населеним пунктом. У 80-х роках тут щороку відбувалося чотири ярмарки.

В рукописних та архівних  матеріалах Академії Наук України ( архів І № 1665) читаємо : „Найдавнішим  поселенням слід вважати державне  казенное сельцо  Бобрінцово, 11 тис, десятин землі, 469 чол. різного віросповідання” (датоване початком 18 ст.).

Легенди краю фіксують  людську пам’ять  про поселення тут в 1754 – 1764 роках  козака Хоми Бобрика. „На вільних землях яким було засновано однойменний хутір на запорізькій Дачі  „Сугоклей Малая” ( картка В.Антоновича № 175). Свідчення підтверджують, що до 1767 року  це був хутір  Бобрінцово, а з 1779 року село з цією  ж назвою. В 1829 року  - місто, яке в 1835 році отримує  статус  повітового з підпорядкуванням Ольвіополю, а з  1865 року – Єлисаветграду.

1816 року у місті проживало 1910 чоловік.

В кінці 1828 року йому надано статус повітового міста. Державним селянам, що вели торгівлю або займалися промислом, дозволялося протягом року записуватися у міщани, якщо вони платитимуть відповідні податі. 10 років у Бобринці не було військового постою, через те з навколишніх військових поселень всі бажаючі записатися до стану міщан переселялися до Бобринця.

В 1835 році кількість населення в місті досягла 6038 чоловік. Набував розвитку кустарний селянський борошномельний промисел. У місті діяло 34 вітряні та 2 водяні млини, тютюнова фабрика, було 9 постоялих дворів. Переважна більшість населення займалася землеробством.

В 1841 році в місті  відкрили трикласне повітове училище, а згодом парафіяльне училище і три школи.

На початку 1856 року тут налічувалося 529 будинків. На великому вигоні містилося кілька цегляних будинків, урядові установи, аптека. Місто перетинав поштовий тракт з Єлисаветграда на Миколаїв, обабіч якого селилися заможні мешканці. Решта вулиць безладно забудовувалася хатами й землянками.

На 1859 рік в місті мешкало понад 9 тисяч чоловік, з них 4409 належали до міщанського стану, 407- купецького. (згідно АПП ЦК КП України, ф.26, оп.30, спр.19869, арк.1).

Пореформений період розвитку міста найефективніше вплинув на економічний  та культурно – мистецький розвиток його  мешканців. В ХІХ столітті архітектори А.Достоєвський, В.Козловський та Я. Розенберг перепроектували місто забудову Бобринця і він отримав ідеально скомпоновану архітектурну композицію, яка і сьогодні вражає своєю величчю та  розумною доцільністю, ставши  одним з „семи чудес Степу” ( за Яструбовим).

В 1867 році Бобринець отримав власний герб, на якому зображено рідкісного реліктового птаха – дрофу в обрамленні  семи снопів пшениці на  синьо – жовтому фоні. Фольклорист і краєзнавець В.Ястребов згадує, що дрофи були, як  шляховий вказівник: „Если  вдоль дороги по полям бегают смешные  толстые птицы, значит до Бобринца недалеко”

Поштовий шлях із Єлисаветграда до Миколаєва , Одеси та Херсона давав місту статус Пальміри Новоросійської. Підтвердженням цьому є  підземні  ходи та катакомби Бобринця , довжина яких  близько 10 кілометрів, і які  несуть історичну таємницю та  сакральну загадку.

Генетична пам’ять міста відтворює славу героїв – земляків 1812 року : братів Остен-Сакенів ( Миколи та Петра), які навічно закарбовані в Московському храмі Христа – Спасителя, активного учасника Кримської війни 1855   року капітана С.О. Гончарова, медичної сестри Варвари ( дочки  І.Суховольського), яка винесла  з бою десятки поранених у Севастополі, а сама загинула хороброю смертю. Знаменитий актор М.Садовський у 1877 році отримав Георгія за Шибку, а міжнародним знаком  Червоного Хреста нагороджено  І.Карпенка – Карого.

Колоніальний ( бо селилися тут звідусіль) інтернаціонал був  представлений  майже двадцятьма націями та народностями світу. Так чисельний  і національний склад Бобринецького повіту на середину ХІХ ст. був таки: всього 249048 чол., із них українців (малоросів) – 167987 (67%), молдован – 44713 чол.(18%), росіян (великоросів) – 21477 чол. (9%), євреїв – 10687 чол.(5%), німців – 466 чол.(0,19%), інших – 3720 чол.(1,5%) ( дані Українського історичного архіву № 276).    

В Бобринці в 1860-их роках жили і працювали корифеї українського театру М. Л. Кропивницький і брати Тобілевичі — І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий), М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, які створили в місті аматорський театральний гурток. У 1854 році в обладнаному під театр приміщенні відбувалися спектаклі трупи Л.Млотковського.

Після реформи 1861 року за селянами було закріплено по 5,7 десятин землі на ревізьку душу. У 1883-1885рр. з  1752 господарств міста рільництвом займалося 714. Міщани – хлібороби на тривалий строк орендували 7864 десятин міської землі, а на річну оренду припадало 2952 десятини.

В 1886-1888 роках Анна Михайлівна Дмитрян за власні кошти будує оригінальний православний храм Св. Пантелеймона (фото) в Бобринці (пізніше, за радянських часів, на цьому місці було збудовано Комінтернівський клуб). Унікальність храму в тому, що одношатровий велетень був оздоблений гарними голубими кахлями з кераміки (мюдівської глини), зробленими бобринецькими спеціалістами (майстер Ф. Л. Гоц), та розписані рідким розчином золота. Іконостас, притворне оздоблення церкви були виконані з фарфору та кипарисового дерева у старовізантійському стилі, а розписували їх монахи Києво-Печерської лаври. Храм Св. Пантелеймона (Дмитрянський) розібрали по цеглині в 1939 році.

В.Антонович у своїх картках  підтверджує  активне  церковне  життя бобринчан. На  той час  у місті існувало три приходи : Православний (Вознесенський), Пантелеймонівський та Миколаївський, іудейський ( діяло п’ять синагог та навчальні заклади при них), громади  штундистів,  лютеран та буддистів. Всього прихожан було близько 14 тисяч, а в місті  на кінець ХІХ  століття  проживало близько 20 тисяч жителів.

Наприкінці ХІХ  століття  в місті діяло 118 промислових і торговельних підприємств. Найзначніші з них – два чавуноливарні, 10 колісних, два шкіряні й миловарний заводи. Крім того , працювало 3 парових, 2 водяні млини, 15 кузень. Це були переважно дрібні, кустарні підприємства з 5-10 найманими робітниками.

1901-1990 рр.

На початок ХХ ст. поряд із сільськогосподарським виробництвом, землеробством та скотарством діяли промислові й торгові підприємства. Серед заводів виділялися чавуноливарні, колісні, шкіряні й миловарний. Переважали дрібні кустарні підприємства з незначною кількістю робітників. Розвивалися фургонно-колісна, ковальська, швейна галузі. Чимало магазинів та лавок у місті належало Давиду Бронштейну — батькові Льва Троцького. На фото аптека та косметичний магазин. 

В Бобринці на початку 20ст. проживало 18470 чоловік. Місто мало 43 вулиці і провулки, 4 майдани, 2 сквери, що освітлювалися гасовими ліхтарями.

 В 1912 році,  до 300-річчя панування імператорського роду Романових, у Бобринці  за проектом архітектора Я. В. Паученка (фото)  розпочинається будівництво величного трьохшатрового Вознесенського собору, який копіював Київський Володимирський. За кошти меценатки Анни Дмитрян при цьому соборі будувалися церковно-приходське училище і гуртожиток для причту (священиків, д'яків, вікаріїв).

У період 1917—1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Українські етнічні території були розділені між СРСР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехословацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності

Звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію дійшла до Бобринця на початку березня. Трудящі міста роззброїли і заарештували представників царської влади. В цей час місцева буржуазія створила громадський комітет. 4—7 квітня пройшли збори робітників промислових і торговельних підприємств, на яких організовувалися профспілки. 11 квітня 1917 року в місті обрано Раду робітничих депутатів, до якої поряд з представниками від робітників увійшли й прикажчики. Пізніше виникла Рада селянських депутатів.

Спогади командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Дяченка розкривають сторінки збройної боротьби за Українську державу в 1918 — 1920 роках, зокрема бої на Чернігівщині та Харківщині, трагедію полковника Петра Болбочана, відступу Румунію і наступ із Заліщиків на Київ, звільнення столиці та втрату її, Перший зимовий похід Армії УНР, наступ восени 1920 року, відступ за Збруч та багато інших подій.

У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців. Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської областей.

Никифор Авраменко, ад'ютант 2-го Запорозького полку, яким командував Петро Дяченко згадував: «Їдемо на Бобринець, повітове місто на Херсонщині. Є надія роздобути амуніції та всякого військового припасу. Розвідка донесла про великі військові магазини (склади. -Ред.)в тім місті та порівняно невеликий гарнізон. Командує якийсь Рак.

До Бобринця недалеко… Як водиться, маю виконувати обов'язки коменданта міста. В моїй команді — десять кінних та з п'ятнадцять піших. Усі озброєні та мають по 5–6 патронів.

На світанку Черніцин ударив з гармати, над містом розірвалася шрапнель, Литвиненко понісся на станцію, Дяченко вдарив на місто із правого боку, Дубовий, розвернувши піхоту в лаву, заатакував зі сходу. Кіннота мала висунутися за місто, щоб забезпечитись від можливого нападу червоних з боку залізниці або тракту. Заскочена залога боронилася коротко і зникла.

Піхота вийшла на край міста, зоставивши курінь республіканців у моє розпорядження. Захоплено великі магазини різних продуктів та сотні возів. У панцерній касі знайдено два мішки грошей, срібний маленький кинжальчик і золотий жіночий годинник із трьома маленькими діамантами. В місті ми мали стояти добу. Викликав до себе представників усіх інституцій та казав скласти іменні списки з означенням сімейних та нежонатих службовців. Також викликав представників жидівського кагалу.

Тим часом хорунжий Отрішко (Отрешко-Арський. -Ред.) видавав з магазинів продукти частинам. Забрав я його од мазепинців, став він моєю правою рукою.

Більше двохсот возів нагружено цукром, рисом, різною крупою, борошном, салом, сіллю, кільканадцятьома мішками правдивого кофе. За списками видано урядовцям по мішкові цукру, рису, каш, муки та сала. Нежонаті дістали втроє менше. Всім виплачено трьохмісячну платню.

Двоє старші віком жиди прийшли оглядаючись. Казав їм сісти та бути спокійними. Просили не обижати своїх одноплеменців, бо були вже випадки грабунку. Зараз вислав зв'язкового до Корніїва посилити патрулі, витіснити за місто чорношличників, арештувати і довести в комендатуру бешкетників, хто б не був.

Жидам сказав, що грабіжники будуть покарані сурово, аж до розстрілу. За порядок можуть бути спокійними. На кагал дістануть по 10 мішків цукру і рису, по 20 мішків каші і муки, бочку олії та мішок кофе. Нехай і кагал нам допоможе в міру своїх можливостей — білизною, взуттям, а може, милом.

Вечором принесено 20 пар черевиків, 50 пар білизни і кілька брусків мила. Дістали обіцяне і були дуже задоволені, я також. Од поштовців прийшов швець, взяв міру, а ранком приніс гарні чоботи. Мої порядно зносилися. Залізничники принесли замшеве убрання, новесенький наган з 50 патронами, а пізніше ще з 1000 патронів до рушниць. Дістали мішок кишмишу, хоча було того мало. Забувся пригадати про масу сушених овочів та фруктів, вони також пішли на вози, приділені службовцям і жидам». (детальніше див.)  http://coollib.com/b/146912/read#t62

З 1923 року Бобринець – центр однойменного району.

З 1930 року почала виходити районна газета «Червоний шлях», згодом перейменована в «Честь хлібороба».

У січні 1931 року Бобринецький район укрупнений за рахунок Братського району.

У жовтні 1938 року Бобринець переведено до розряду міст.

10 січня 1939 року утворено Кіровоградську область, куди увійшов і Бобринецький район.

 22 червня 1941 року місто Бобринець облетіла звістка про віроломний напад фашистів на нашу країну. З перших днів війни трудящі перебудовували свою роботу на воєнний лад. Робітники маслозаводу Г. П. Верзан, Д. Ф. Яроват К. В. Чабаненко виконували денні норми на 130—150 проц., Алтушев — на 150— 200 проц. Таких прикладів було багато.1724 жителі Бобринця захищали Вітчизну на фронтах Великої Вітчизняної війяяг 997 з них полягли смертю хоробрих.

6 серпня 1941 року до Бобринця увірвалися німецько-фашистські загарбники. Почалися масові грабежі і насильства над мирними жителями. За період окупації загинуло близько 450 чоловік.

Наприкішц грудня 1941 року за розпорядженням окупаційних властей всіх радянських грома­дян єврейської національності, що і лишилися, було виселено з власних будинків і зібрано в центрі міста Бобринця, з наступ­ним розміщенням у спеціально відведеному для них кварталі. Квартал їх посилено охоронявся німцями.

 В перших числах січня 1942 року з числа євреїв утік гр-н Торговицький. Через три дні за наказом гебітскомісара полковника (німець за національністю) Гольцмана і на­чальника       Бобрипецької гебітсжандармерії - оберлейтенанта_ Еверса було відібрано 10 чоловік радянських громадян з євреїв, котрих було зачинено німцями в окремому будинку і по-звірячому спалено.

В січні-лютому 1942 року за розпорядженням полковника Гольцмана і начальника гебітсжандармерії оберлейтенапта Еверса жандармерія по-звірячому розстріляла 344 особи єврейської національності на південно-західній окраїні  Бобринця . 

ДОПОВІДНА ЗАПИСКА

По  Бобринецькому району

Розстріляно; повішено і за­катовано радянських громадян на території району з серпня 1941 року по 16 березня 1944 року 532 чоловіки.

З 344 розстріляних гро­мадян 120 дітей у віці від 1 до 14 років, стариків - 24 чо­ловіки, жінок - 180 чоловік, а решта - громадяни чоловічої статі віком понад 20 років.

В листопаді 1943 року на південній околиці Бобринця, за наказом Еверса і Гольцмана, було по-звірячому розстріляно 17 радянських гро­мадян, запідозрених карателями в належності до радянських партизанів і радянсько-партійного активу В грудні 1943 року в лісосмузі, розташованій за 5 км  від с.Кетрисанівки, на Мико­лаївському тракті, жандармерія розстріляла 6  грома­дян, запідозрених у належності до партизанів.

Населення всіляко саботувало розпорядження окупантів, молодь ухилялася від примусових робіт. Патріоти піднімалися на боротьбу з ворогом. На території району з вересня 1942 до березня 1944 року діяла підпільно-диверсійна група, керівником якої був комуніст В. П. Репешко. За час своєї діяльності підпільники визволили з концтаборів 67 військовополонених, врятували від фашистської неволі 470 юнаків і дівчат.

За весь період окупації вигнано насильно до Німеччини 1444  чоловіки,

знищено громадських будівель, колгоспних і радгосп­них будівель, особистих бу­динків і споруд - понад 400, знищено і вигнано худоби до Німеччини - 22 958 голів.

ДОПОВІДНА ЗАПИСКА

Про звірства німецько-фашистських окупантів на території Витязівського району

Витязівський район -було тимчасово окуповано з 5 серпня 1941 року до 18 березня 1944 року. Німецькими каральними ор­ганами було заарештовано 132 чоловіки колишніх комуністів і радянського активу, з котрих:

повішено – 1чоловік,

розстріляно    -  30   чоловік,

решту було вигнано до концтаборів Німеччини .

В грудні 1943 року началь­ником німецької жандармерії було споряджено каральний загін, складений з поліцаїв і жандармів в кількості 40 чо­ловік і направлено в село Майське Бобринецького району для здійснення арешту і погра­бування мешканців , було заарештовано 18 чоловік

Всіх заарештованих було привезено до Витязівської жан­дармерії. Арештовану жінку Найденко Настасію Антонівну роздягли догола і примушували танцюва­ти зі своїм сином Олександром віком 15 років.

 Після допитів і катувань п'ятеро чоловік, у тому числі матір з сином, було закатовано до смерті.

В березні 1944 року, після приходу частин Червоної Армії, в селі Витязівці було виявлено 24 трупи розстріляних радянсь­ких громадян , у всіх  виявлено кульові рани в голову, в груди, а також сліди катувань і знущань.

Керівниками всіх операцій по арешту і знущаннях  є  начальник жандармерії Кай­зер,  жандарми Шпрунт і Ланц.

Вигнано на каторжні роботи до Німеччини 1054 чо­ловіки . Збитки, завдані німцями в період їх тимчасової окупації району  567 517 760 крб.

Більшість чоловіків Витязівки з перших же днів Великої Вітчизняної війни пішли на захист Батьківщини. В липні 1941 року під керівництвом комуністів і депутатів сільської Ради почалася евакуація колгоспного майна в тил країни. 6 серпня село захопили гітлерівці. Радянські патріоти піднімалися на боротьбу з ворогом. І. Я. Назаренко був зв’язківцем Костуватської підпільної організації, якою керував комуніст Л. П. Шевченко. Підпільники діяли на території Братського району Миколаївської області. В складі цієї організації був також житель села Дончиного С. Й. Чупринюк. В лютому карателі схопили І. Я. Назаренка та С. Й. Чупринюка. На шляху до фашистської катівні І. Я. Назаренку вдалося втекти, а С. Й. Чупринюка стратили у Ганнівці.

Самовіддано боролися проти німецько-фашистських загарбників 450 жителів села на фронтах Великої Вітчизняної війни. За ратні подвиги більшість з них відзначена бойовими нагородами. 143 односельці загинули смертю хоробрих.

Жителі Витязівки пишаються своїми земляками Героями Радянського Союзу І. С. Індиком та Д. М. Осадчим. І. С. Індик був у складі групи моряків-десантників, яка в ніч проти 26 березня 1944 року під командуванням старшого лейтенанта К. Ф. Ольшанського висадилася в Миколаївському порту. Відбиваючи запеклі атаки ворога, сміливці до підходу радянських військ дві доби утримували захоплений плацдарм. З 68 десантників живими лишились тільки дванадцять. У тому бою загинув і старшина 2-ї статті І. С. Індик. Учасникам десанту 20 квітня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Ім’ям героя названа піонерська дружина Витязівської середньої школи. Комсомолець 20-х років Д. М. Осадчий пройшов славний шлях від рядового бійця до гвардії полковника, командира мотострілецької бригади. Дев’ятнадцятирічним юнаком він добровільно вступив у Перший Вознесенський стрілецький полк, громив банди Тютюнника, Махна. По закінченні громадянської війни залишився служити в Червоній Армії, був комісаром дивізії. За успішно проведену операцію під Яссами в 1944 році командира мотострілецької бригади Д. М. Осадчого удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Та урядова нагорода не застала його в живих. 14 жовтня 1944 року в боях за визволення території Румунії Д. М. Осадчий загинув. Поховано його в молдавському місті Бєльцях.

З серпня 1941 року в Кетрисанівці діяла підпільна група з 37 чоловік, яку очолював комуніст К. П. Колісник і комсомолець А. П. Тернавський. Патріоти мали радіоприймач і ротатор, розповсюджували листівки серед жителів навколишніх сіл, доставляли в Чорний ліс продукти партизанам. 12 лютого 1944 року 34 члени групи були розстріляні фашистами. На місці їх страти споруджено обеліск Слави.

8 серпня 1941 року в село вдерлися фашистські загарбники. Почався масовий грабіж — гітлерівці забирали хліб, худобу, колгоспне майно, а також особисте майно колгоспників. Молодь вивозили в рабство до Німеччини. Безчинству окупантів не було меж. У серпні 1941 року всім сільським дівчатам наказали з’явитися в приміщення, де пиячили фашистські офіцери. Коли жодна з них не прийшла, озвірілі гітлерівці організували облаву, під час якої розстріляли чотирьох колгоспників. У вечері того ж дня вони закатували сільську вчительку. 2 вересня німецькі солдати вбили старого колгоспника О. Мироненка і його 12-річного онука. Замучена була також і дружина колгоспника Г. М. Савина.

16 березня 1944 року частини 19-ї, 9 3-ї, 113-ї і 223-ї стрілецьких дивізій 57-ї армії 3-го Українського фронту визволили Бобринець від німецько-фашистських загарбників. За роки окупації гітлерівці завдали місту великих збитків, які обчислювались сумою у 13,7 млн. крб. Вони зруйнували 9 промислових підприємств, 10 магазинів, 6 шкіл, технікум, багато комунальних житлових будинків, пограбували господарства МТС і міських колгоспів. На  фото зруйноване середньо-професійне училище №32.

П’ятеро наших земляків удостоєні високого звання Герой Радянського Союзу. Це І.Індик, Д.Осадчий, А.Іванченко, В.Сербулов, а також льотчиця-винищувач А.Коваленко – повний кавалер ордена Слави.

На початку 1958 року відбулося подальше укрупнення колгоспів. Близько 200 молодих людей поїхали на освоєння цілинних земель, понад 50 чоловік споруджували шахту «Кіровоградська-комсомольська» в Донбасі.

В листопаді 1972 року в Бобринці було відкрито пам’ятник М.Л.Кропивницькому (фото).

Протягом 1960-1990 років у Бобринці споруджено приміщення школи мистецтв (фото), готель, аптеку, автовокзал, побудовано мости через річку Бобринку, обладнано стадіон. Стали до ладу Будинок культури, кінотеатр, середня школа та школа-інтернат на 950 учнів, типовий дитячий садок, спортивний зал дитячої спортивної школи, лікарня на 200 ліжок.