Не типовий Бобринець, або чим ми відрізняємось від інших…

Кожне місто України має свій специфічний смак та запах . Гострий дух свіжого вугілля та залізних руд чути в Кривому Розі . Присмак морської трави у вітрах Одеси. Свіжим бетоном і чорноземом пахне Харків. Ледь чутний аромат недавньої грози стоїть над Києвом. Бобринеччина, на мою думку, насичена запахом різнотрав’я та вікового каменю. Наш високотравний степ має у собі і морську красу, і лісову велич і окрім того, ще несе у собі щось своє, неповторне, степове, властиве тільки йому. Оту степову ласкавість, ніжну, замріяну, дівочу красу доповнюють лише каміння різної форми та скелі на берегах річок. На схилах Булгаківської балки є численні виходи граніту, нерідко у вигляді кам’яних брил.  В нашому краї привертають увагу рідкісні жовті цвітіння авринії скельної, яскраво- жовті плями очитку їдкого та блідо-жовте цвітіння ендемічного виду – очитку Борисової. У розщілинах між камінням відмічено молодило руське і малопоширений в регіоні пухирник ламкий. Варто відмітити зростання на кам’янистих схилах тюльпану бузького та сону чорніючого, занесених до Червоної книги України .

Камені для людини завжди мали особливе значення: з них виготовляли знаряддя праці та мисливства, використовували як джерело отримання вогню, прикрашали одяг амулетами. З розвитком цивілізації камінь став основним матеріалом для архітектурного містобудування. В Бобринці діяло декілька кам’яних кар’єрів. Один з таких знаходився на Грицьковій, другий на схилі р.Сугоклія, лівіше цегельного заводу. Наприкінці 1960-х років в місті почалося реконструювання бруківкою головних вулиць. Великі гори каміння лежали обабіч грунтової дороги вулиць Базарної та Каштанової. Каменярі професійно укладали натуральну тверду породу, створюючи благоустрій міста.

Мабуть кожен житель міста пам’ятає вкопані  кам’яні конусоподібні стовпчики обабіч бруківки, розташовані на невеликій віддалі один від одного, які виконували захисну та естетичну функції.  Такий оброблений конусоподібний камінь, що має окреслюючи фалічні мотиви називають балун. Саме, не типові для України, балуни розташовані по боках нашої бруківки.

Не типовою для України спорудою є і бобринецька локанда (сучасний  (м'ясний павільйон). Назва – від слова „локати” - місце купівлі – продажу , вербування вільнонайманих робітників. Від недавно   я дізналася, що в цьому архітектурному комплексі до 1920 року працював трактир, власниками якого були Іван Григорович Сандул та його дружина Єфросинія Петрівна. Здивувало те, що фірмовим блюдом закладу був шашлик під соусом сухофруктів. До речі в пошукових системах Інтернету такого рецепту не знайшла. Тож, роблю висновок, що Бобринеччина має давню та неповторну історію шашлику. Назва цієї страви, по завіряннях лінгвістів, є безсумнівно тюркською.  І мабуть не спроста сьогодні на місці трактиру, де смажили соковитий шашлик ми маємо м’ясний павільйон. 100 років назад в локанді також зберігали м'ясо для приготування страв.

До трактиру заможних бобринчан підвозили карети, які роз’їжджали по вуличках. Життя в місті кипіло. Власниця трактиру, була жінкою не бідною, мала два плаття для відвідування театральних прем’єр та одне недільне, яке одягала до церкви. Довгий час сімейною реліквією були весільні срібні обручки, якими священик благословляв на щасливе подружнє життя. Подія вінчання відбулася в 1912 році , коли було проведено першу службу в Свято-Вознесенському соборі на свято Вознесіння. Тоді правили три священики та два послушники. В день відкриття нового храму  відбулося вінчання п’яти молодих пар, однією з яких і була подружня пара Сандулів – Івана та Єфросинії.

Під час історичних подій 1917 року, в Бобринці створювалися загони самооборони, до одного з яких потрапив  Іван Григорович. Однієї темної ночі він пішов назавжди.

Після трагічної смерті чоловіка, Єфросинія Петрівна , в віці 25 років, закриває трактир та переїздить жити до с.Рощахівки. Все своє життя вона жалкувала за Бобринцем та згадувала свій шашличний трактир та його відвідувачів. А стара скриня ще довго зберігала потаємні сімейні реліквії.